ЗМІСТ ТА ХАРАКТЕР УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Українська національна ідея надихала не одно покоління українців в боротьбі за утворення незалежної Української держави. Сьогодні вона виконує важливу державотворчу роль. Однак зміст та характер української національної ідеї значно глибший ніж просто відокремлення від Росії та утворення власної держави. Ігнорування української національної ідеї або спрощене її розуміння може призводити до значних спотворень в процесі державного будівництва. Українці здобули власну державу, однак ця держава не виконує, як належить, свої функції по формуванню й реалізації національних інтересів та забезпечення спільного блага усього суспільства. Сьогодні держава часто виступає засобом реалізації не так національних, а особистих та корпоративних інтересів, нерідко за рахунок всього суспільства чи окремих його верств. В результаті утворилася певна система паразитування тих верств, на які покладені функції управління суспільними процесами, над іншими верствами, які вироблять суспільні блага. Важливою передумовою зламу цієї системи та успішного реформування державного управління є передусім усвідомлення змісту та характеру української національної ідеї.Після чого має відбутися консолідація всіх верст українського суспільства, долаючи його поділ за соціальною, регіональною, етнічною чи конфесійною ознакою, навколо завдань побудови держави та суспільства за засадах права, справедливості та християнської моралі, що власне і передбачає українська національна ідея.

Отож метою статті є визначення змісту та характеру української національної ідеї, осмислення її синтетичного характеру, що орієнтує на поєднання досягнень інших народів задля реалізації українського національного ідеалу.

Специфіка українського менталітету й національного характеру (етико-гуманістична спрямованість), особливості історичного розвитку (тривале бездержавне існування) та геополітичного розташування України (між Заходом і Сходом) – усе це зумовило синтетичний характер української національної ідеї, яка, за твердженням О.Шморгуна, „наповнює новим змістом, синтезує попередні етнічно-расовий, релігійний, державно-волюнтаристичний виміри будь-якої національної ідеї” [1, 17]. Цей синтез полягає в поєднанні досягнень інших народів, використання його теоретичних здобутків (національних ідей) для обґрунтування і реалізації власного етико-гуманістичного ідеалу.

Проаналізувавши національні ідеї європейських народів, І.Пасько і Я.Пасько  визначали такі типи національних ідей:

– франко-англійський варіант національної ідеї розглядає націю як механічне об’єднання атомів-індивидів на засадах „розумного егоїзму” та рівності усіх перед законом, оскільки затверджує реальний статус буття тільки за індивідом, обґрунтовуючи з позицій природного права ліберальне гасло свободи, приватної власності й недоторканості особи, її незалежності від держави, етносу, корпорації, релігійної конфесії;

– російський тип національної ідеї під нацією розуміє саме державу, що ототожнюється з церквою та суспільством, тому російська ідея це передусім  месіанська ідея держави, яка ґрунтується на етатизмі та релігійно-ідеологічній винятковості, що трактує залучення інших народів до російської держави як процес звільнення їх від поневолення, знищення, експлуатації, хибних цінностей тощо;

– німецький варіант національної ідеї розглядає націю не як державу, а як спільноту, у межах якої і завдяки якій окрема людина отримує змогу зреалізовувати себе в ареалі певної єдності світоглядних стеоротипів і стандартів поведінки та обріїв повсякденної духовності, тому німецька ідея – це ідея спільноти, яку на етнічно-расовому ґрунті творить в одне ціле неповторний народний дух і спільна унікальна культура [2].

Українська національна ідея передбачає поєднання тріади „Особа – Народ – Держава”, тобто синтезує в собі англо-французький, німецький та російський тип національної ідеї. Українська національна ідея, як і франко-британський тип національної ідеї, визнає реальний статус буття передусім за індивідом, однак робить це на підставі християнських настанов, згідно з якими людина розглядається як „образ і подоба Божа”. Звідси випливає вимога любові до ближнього, оскільки лише любов, за твердженням Фейєрбаха, підносить людину до пізнання її сутності [3, 164]. Тому, на відміну від англо-французького варіанта національної ідеї, українська національна ідея розглядає людину не ізольовано, а як особу, що завдяки любові об’єднується з іншими людьми в одну спільноту. Має рацію О.Шморгун, коли стверджує, що в основі консолідації українського народу на національному ґрунті, формуванні його етнічного, релігійного та економічного патріотизму лежить насамперед „міжособистісний, духовно-психологічний зв’язок на засадах спільних культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення” [1, 17]. Мова йде про вартості, основою яких є  християнські ідеали, що інтегрують окремих особистостей в одну органічну спільноту і орієнтують на співробітництво з іншими народами на міжнародному рівні. Тобто у визнанні за народом реального статусу буття полягає подібність української та німецької ідеї. А відмінність української ідеї від неї полягає в трактуванні ідеї народу (спільноти) як християнської спільноти, оскільки німецька ідея для обґрунтування ідеї народу абсолютизує етнічно-расовий чинник, звертається до етнічної язичницької міфології та германо-скандинавського героїчного епосу, що схиляло її до ірраціоналізму, волюнтаризму, містики, конфліктів з іншими народами. У визначенні християнських пріоритетів українська ідея близька до російської ідеї, а у ХХ ст. вона запозичує в неї ідею державності як ідеалу і мети українського національно-визвольного руху ХХ ст. Як і німецька ідея, українська ідея розрізняє націю і державу, бо держава в ній виступає не як самоціль, а як форма організації нації, як механізм реалізації її інтересів. Українська національна ідея передбачає гармонійне поєднання ідей правової держави і громадянського суспільства, що відрізняє її від російської ідеї. Так українська ідея долає суперечливість російської ідеї, яка, на думку О.Янова, полягала в протиставленні духовній свободі (у християнському розумінні) політичної свободи, а також її утопічність у прагненні утвердити в суспільстві вищий, ніж на Заході, рівень свободи без політичної свободи [5, 159].

Синтетичний характер української національної ідеї зумовлює етико-гуманістичний ідеал українського народу, уособленням якого став Ісус Христос, покликаний поєднати в Собі на основі любові усе, „що на небі, і що на землі” (Ефесян 1:10). Саме християнська віра визначальна у формуванні української нації, оскільки, як слушно зазначає Л.Ребет, „національне почуття має багато спільного з почуттям релігійної належності. Де релігія покривається з етнічними кордонами, там вона відіграє першорядну націотворчу роль” [6, 127]. Вплив християнства на процес націєтворення в Україні найдавніший, що здебільшого визначило характер української нації. Ще в період Київської Русі християнство допомагало консолідувати розрізнені споріднені племена в єдиний етнополітичний організм, на основі якого згодом сформувалась українська нація. У період бездержавності християнські цінності та ідеали стали основою для формування й культивування окремої української національної ідентичності (діяльність Вишенського, Сковороди, Шевченка, Кирило-Мефодіївського товариства та ін.). Вони давали надію на відновлення історичної справедливості та надихали на боротьбу за утвердження національного й суспільного ладу, який базувався б на ідеях свободи і справедливості, добра та правди. Ідея боротьби за Соборну Україну стала провідною ідеєю в українському національно-визвольному русі ХХ ст. 22 січня, коли було проголошено незалежну Українську державу (1918) та злуку УНР і ЗУНР (1919), український народ проголосив Днем соборності України. Ідея Соборної України, як слушно стверджує Т.Олесіюк, означає, що „в справі національно-державного становлення України мусять зобов’язувати і діяти ті ж вічні Божі ідеї правди, добра, любови і краси, на яких побудовано і Христову Церкву” [7, 6]. Отож центральною проблемою української національної ідеї є побудова спільноти людей на принципах християнської етики, главою якої є Ісус Христос. Ось як М.Костомаров наголошує верховенство Ісуса Христа над Україною: „істинний Українець … повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею” [8, 57]. На цій підставі в українській політичній традиції від часів Київській Русі глава держави не міг претендувати на абсолютну владу в суспільстві, домагатись якої означало б ігнорувати Божий промисел і посягати на ту владу, яка належить лише Ісусу Христу [9, 75]. З цих позицій заперечувався абсолютизм візантійських імператорів та римських пап (цезаропапизм, папоцезаризм), російських самодержців і комуністичних генсеків, а також намагання інших країн накинути українському народові свою владу і позбавити його свободи, що легітимізувало боротьбу українського народу за своє національне і соціальне визволення. Наприклад, Ярослав Мудрий як глава держави офіційно і публічно присвятив Русь Богородиці при посвяті Софійського собору в Києві, що означало заперечення над нею духовної та політичної зверхності візантійських імператорів, оскільки Русь-Україна безпосередньо підпорядковувалась Матері Ісуса. Відтоді в українській традиції Богородицю вважають володаркою України, а тому 14 жовтня, день Покрови Пресвятої Богородиці, відзначають також як день українського козацтва і воїнів УПА, що боролись за волю України.

Синтетичний характер української національної ідеї полягає в тому, що вона передбачає перебудову суспільних та міжнародних відносин на засадах Христової любові (гармонійної любові людини до Бога, до свого ближнього і до самої себе). Такий принцип, сформулюваний Ісусом Христом, передбачає подолання відчуження людини від іншої людини, народу та людства. Е.Фром слушно стверджував: „любов є зв’язок, що передбачає збереження цілісності людини, її індивідуальності. Любов – діюча сила в людині, сила, що руйнує бар’єри між людиною і його побратимами, сила, яка об’єднує його з іншими; любов допомагає людині подолати відчуття самотності та відчуження і водночас тим дозволяє їй залишатись самою собою, зберегти свою цілісність” [10, 121]. Без любові між людьми виникає симбіотичний зв’язок: мазохізм – коли суб’єкт розглядає себе як частина іншого суб’єкта, що керує ним, захищає його, сила і велич якого перебільшується: він усе, я – ніщо; та садизм – намагання суб’єкта встановити над іншим суб’єктом своє панування, зробити його частиною самого, і тим досягнути величі у своїх очах. У цих відносинах відбувається злиття без збереження індивідуальності та цілісності їхніх учасників, оскільки садист розпоряджається, принижує, завдає болю, а мазохіст підкоряється розпорядженням, зазнає експлуатації, приниження і болю [11, 120].

Отже, національним ідеалом України є спільнота людей, що збудована на засадах християнських принципів любові – Нового Єрусалиму – і втілена в домінанті української національної ідеї „Київ – другий Єрусалим”. Я.Дашкевич, обґрунтовуючи домінанту української національної ідеї „Київ – другий Єрусалим”, стверджує: „Ідеологія на українському ґрунті пройшла довгий переривчастий шлях майже тисячолітньої тривалості від афористичних формул до великих трактатів. Бо стародавня ідея „Київ – другий Єрусалим” – це той ідеологічний згусток, який спершу протистояв супермації (духовній і політичній зверхності. – В.П.) Візантії, а кілька століть пізніше, у XVII –XVIII ст., звучав як протилежність освіченого духовного начала апофеозованого Києва, ідейної столиці України, грубому і брутально-владному началу Третього Риму – Москва” [12, 11]. Українська національна ідея спростовувала месіанство іноземних держав (передусім Росії й Польщі), оскільки відкидала паталогічний симбіотичний зв’язок, який їй нав’язували. Національна ідея українського народу визнавала самоцінність кожного народу, який має власне історичне покликання. Згідно з українською ідеєю, об’єднання народів мало відбутись на основі Христової любові, а тому „на противагу міфові про всесвітню теократію як теократичної моделі ще більшого зростання російської імперії, а також „цивілізаторської” місії Заходу щодо колоніальних народів, українські мислителі виходили з принципу всесвітнього федералізму зі збереженням самобутності й неповторності всіх націй, об’єднання яких має відбутись на основі їх незалежності” [13, 16]. Роль України на міжнародній арені полягала в узгодженні системних суперечностей між народами, які сповідували відмінні принципи суспільного устрою.

Українська ідея долає однобокість російського і західного типів організації суспільства і пропонує шлях, що дає змогу уникнути вад західного ліберально-монетарного та східного зрівняльно-тоталітарного варіантів розвитку людства. Натомість обґрунтовується можливість побудови суспільства на принципах соціального партнерства між працею та капіталом, економічної кооперації, суспільної злагоди, рівноваги між суспільством і ринковою економікою, яке функціонує як поєднання ліберально-ринкової, державно-капіталістичної та корпоративної парадигм суспільного розвитку. „Не випадково, поняття „народний дух” (Шевченко, Куліш), „колектократія”, „конкордизм” (Винниченко), „класократія” (Липинський), „націократія” (Сціборський), „національний солідаризм” (Боярський) містять у собі фактично посткапіталістичний ідеал одночасно національного та соціального устрою” [14, 17]. Отже, українська національна ідея містить у собі такий ідеал людської свободи, який заперечував би крайній общинний зрівняльний колективізм у його російському вияві, та крайній ліберальний „соціально-атомарний” індивідуалізм у його західному вияві.

І.Пасько та Я.Пасько розкривають внутрішню суперечливість ідеології лібералізму, яка ґрунтується на гаслі „право людини вище за право нації і держави” [15]. Ця суперечність полягала в тому, що в сучасному західному суспільстві урядують не люди, а закони, які передусім відображають потреби економічного базису: приватної власності, свободи підприємницької діяльності та форми їх існування – ринку. Цей економічний базис функціонує за власними об’єктивними законами як цілісна система, що вивищує себе над конкретними індивідами, детермінує межі їхньої свободи, можливості прийняття рішень, вибір методів та форм діяльності. Тобто свобода особи на Заході істотно обмежена діяльністю держави, яка стає юридичним та політичним відображенням ринку, його важливим засобом саморегуляції. У такому суспільстві людина перетворюється в знаряддя накопичення багатства, тут встановлюється симбіотичний зв’язок між працею та капіталом, де капітал панує над людиною, обмежуючи її свободу, що суперечить етико-гуманістичному ідеалові української національної ідеї.

Українські мислителі справедливо і гостро критикували вади капіталізму за формалізацію міжособових стосунків, що зумовлювало „підпорядкування їх суто матеріальному інтересу (протиставлення села місту в Куліша)”, а також за „притаманні йому форми економічного гноблення власного народу здебільшого через фінансово-посередницькі механізми відчуження виробленого продукту від безпосереднього виробника (Франко, Драгоманов), або інших народів (Липинський), що веде до загострення класових антагонізмів, провокує соціальні конфлікти, порушує органічну єдність націй (народно-соціалістичний напрям української суспільної думки). Це веде до створення компрадорської буржуазії, за допомогою якої здійснюється механізм фінансово-економічного, а потім і військового закабалення нації ззовні, позбавлення їх власної державності (консервативний напрям націоналізму)” [16, 16].

Сучасне західне суспільство живе за принципом ринкової економіки: в боротьбі за виживання перемагає сильніший. „Таке суспільство підтримує і заохочує силу, агресивність, потребу перемагати, – стверджує Жан Ваньє. – І цим воно може паралізувати розвиток серця, утруднити співпрацю між людьми різних культур та ментальностей, викликати неприязнь та ворожнечу… Суспільство, яке центральну роль відводить економіці, силі, кар’єрі, породжує людей, головною потребою яких є бути першим і відмінним від інших. Таке суспільство може легко втратити етику справедливості, солідарності, співпраці, турботи про благополуччя всіх” [17, 51]. У боротьбі за особистий успіх, права і потреби людина зосереджується на приватних цілях, ізолюючись від інших, що породжує стрес, хронічні депресії, психічні відхилення. Попри задекларований гуманізм таке суспільство суперечить природі людини.

Українська національна ідея не розглядає російську суспільну модель як альтернативу капіталізму Заходу, оскільки трактує її лише як один із його різновидів, тобто як державний капіталізм, при якому свобода людини ще більшою мірою обмежена, а симбіотичний характер відносин між людьми набуває особливо потворних форм. Людина тут практично позбавлена можливостей вільного розвитку, вияву своєї індивідуальності й творчої ініціативи, оскільки практично все за неї вирішує держава. Тому, „перебуваючи в орбіті європейської суспільної думки, українська національна ідея, пов’язана, по суті, з ренесансним принципом заперечення сучасних форм ліберального і державницького капіталізму через позірне повернення до минулого, яке є насправді теоретичним пошуком майбутнього – по суті, „постіндустріального ладу” [18, 15].

Згідно з українською національною ідеєю основою такого суспільного ладу стануть передусім морально-релігійний солідаризм та неформальні морально-етичні засади упорядкування суспільного життя. Адже ж характерною ознакою української ідеї є духовний корпоративізм, де наголос робиться насамперед на духовно-психологічних міжособистих стосунках та одухотворенні природного середовища, що передбачає гармонійне співжиття людини, суспільства і природи. Це дасть змогу побудувати духовну цивілізацію на основі любові до Бога та любові до свого ближнього, у якій долається егоїзм людини і спільноти, а також знімається суперечність між свободою та необхідністю, в результаті чого буде здійснено перехід від „царства необхідності” до „царства свободи”, де свобода кожної людини є запорукою свободи усієї спільноти. Важливою передумовою її утвердження є українська національна „філософія серця”, яка увібрала в себе традицію української духовності від часів Київської Русі, що найповніше сформульована в працях Г.Сковороди, а в творчості П.Юркевича набула вигляду довершеної філософсько-антропологічної концепції. „Філософія серця”, засвідчуючи безперспективність раціоналізму в його класичних формах, переорієнтовує людину на освоєння закономірностей розвитку духовного світу, осердям якого є серце людини [19, 274-277].

Український народ не міг реалізувати своєї національної ідеї в індустріальну стадію розвитку людства. Тому він виявився нездатним адаптуватись до доби капіталізму. Від з XIV ст., що збігається з епохою Відродження (тобто з розкладом аграрної (традиційної) цивілізації й тривалим переходом до індустріальної стадії розвитку людства та виникненням, за визначенням Ф.Броделя, матеріальної цивілізації [20]), український народ остаточно втрачає власну державність і упродовж цього періоду зазнає поразок у національно-визвольних змаганнях за її відновлення. Це зумовлено передусім тим, що національна ідея українського народу надавала пріоритет духовності, а матеріальна цивілізація була зорієнтована передусім на матеріальний світ та матеріальне виробництво. Із закінченням індустріальної епохи та переходом людства в постіндустріальну стадію свого розвитку, коли виникла криза індустріального суспільства і український народ здобув свою державність, з’явились об’єктивні передумови до реалізації української національної ідеї, що передбачає утвердження постіндустріального ладу, нового інформаційного суспільства, тобто духовної цивілізації.

Щоб реалізувати українську національну ідею, потрібно відновити її цілісність та подолати розкол в українському національному русі. У процесі свого розвитку українська національна ідея втрачає частково свою цілісність, зазнаючи впливів модернізації суспільного життя та секуляризації свідомості. В умовах панування натурфілософії та матеріалізму Біблію не розглядали як об’єкт науки, а тому християнські засади української ідеї ігнорувались або дещо спотворювались. Відхід від духовних пріоритетів спричинив розкол в українському національному русі щодо розв’язання національного та соціального питань. Тому українська ідея розвивалась у межах двох основних напрямів: народницько-соціалістичного (Драгоманов, Грушевський, Винниченко та ін.) і державницько-націоналістичного (Міхновський,  Липинський, Донцов та ін).

Представники народницького напряму робили основний акцент на відновленні національної самосвідомості українського народу на ґрунті національної культури, наголошуючи на його гуманістичності та природному демократизмі, а також на забезпеченні соціальних потреб широких народних мас, передусім селянства. Вони негативно ставились до деспотичної самодержавної російської держави. „Народники” вважали, що ігнорування українською елітою (князями та козацькою старшиною) інтересів трудового народу та її перехід на бік іноземних загарбників є основною причиною втрати Україною своєї державності. Звідси – їхня увага до розвитку самодіяльності та самоврядування народу, надмірна критичність до державної влади, ідеалізація народу. Вони засуджували український сепаратизм, не ставили вимоги здобуття Україною усієї повноти суверенітету над своєю територією. „Народники” обмежувались просвітницько-культурницькою діяльністю та вимогами перебудови Російської імперії на демократичних засадах у федерацію народів та наданні українському народові автономії у складі цієї держави.

Представники державницького напряму робили основний наголос на  здобутті власної незалежної держави та провідній ролі еліти в процесах українського державотворення. На їхню думку, лише власна держава здатна забезпечити виживання українського народу в світі, захистити українство від російської імперської політики, яка продемонструвала здатність до зміни своєї форми, залишаючи незмінною традиційну імперську політику. Для „державників” характерна ідеалізація держави, ігнорування етико-гуманістичного виміру української національної ідеї, а також недооцінювання державотворчого потенціалу народних мас. У боротьбі за здобуття Української держави вони передбачали використання насильницьких засобів, а в перехідний період – запровадження елементів авторитаризму в державному устрої. Причину національних поразок вбачали в анархічних виступах соціальних низів та у виродженні провідної верстви.

Стосунки між прихильниками народницько-соціалістичного та державно-націоналістичного напрямів характеризувались гострим ідеологічним протистоянням. Вони не бачили конструктивних моментів у поглядах своїх опонентів, що „породжувало в першому випадку політичну пасивність, і тому моралізм та естетизм оберталися зайвою споглядальністю, відсутністю державного раціоналізму та волі (за що справедливо критикували „народників” „державники”), а в другому – ірраціонально-біологічний волюнтаризм на расовому ґрунті, політичний екстремізм, граничні форми націоналізму” [21, 17]. У результаті або применшувалось значення державотворчого виміру української національної ідеї, або ігнорувався (чи недооцінювався) її духовно-гуманістичний вимір. Це неодноразово призводило українське суспільство до розколу. „Народники” та „державники” потрапляли під різний  ідейний вплив і в міжусобній боротьбі прагнули залучити на свій бік, відповідно, Росію чи Захід.

Процеси українського державотворення, потреби розвитку України, внутрішні й зовнішні виклики та загрози національній безпеці України вимагають вироблення на сучасному етапі розвитку національної ідеї українського народу її цілісної, комплексної та узгодженої з попередніми етапами (циклами) версії. Це можливо завдяки поверненню до християнських першооснов української національної ідеї та її раціоналізації, осмисленню відповідно до сучасних історично-цивілізаційних умов. У цьому контексті основою може бути підхід Т.Олесіюка, який розглядає українську національну ідею (ідею Соборної України) як вияв соборного українського духа, що є конкретним виявом „Духа Божого, що дише, де хоче” в обставинах земного людського існування, обмеженого простором і часом, де оригінальність, самобутність, самоцінність українських духовних і матеріальних форм є виявленням вселенських ідей добра, правди, любови і краси [22, 7].

Висновок. Отже, українська національна ідея – це ідея трансформації суспільних  відносин на християнських засадах любові. Українська національна ідея поєднує в собі тріаду „Особа – Народ – Держава”. Узагальнено її можна виразити в тезі „Київ – другий (християнський) Єрусалим” та у формулюванні „Бог, людина, Україна”, котра ґрунтується на фундаментальних духовних принципах – вірі, надії і любові – та взаємопов’язаних суспільних принципах – свободи (ліберальності), рівності (соціальної справедливості) та братерстві (національній та міжнародній солідарності), що спрямована на ствердження вільної і духовно досконалої людини, а також утвердження Соборної України, що є важливою передумовою втілення на Землі християнського ідеалу.

Українська національна ідея тісно пов’язана з усім буттям українського народу, його ментальністю, національним характером та історичною долею. Вона має етико-гуманістичний характер, обґрунтовує та висловлює прагнення утвердити в суспільному житті етичний ідеал – національний і суспільний лад, який би ґрунтувався на засадах християнського спасіння, мудрості та свободи, добра і правди, любові й справедливості. Відповідно українська національна ідея спрямована на реалізацію  християнського есхатологічного сценарію: Ісус Христос своїм втіленням, стражданням, смертю, воскресінням і П’ятидесятницею вже переміг світ, преобразив дійсність та оновив долю людства, і тому покликання кожної людини та народу полягає у внесенні потрібних змін у своє індивідуальне та суспільне буття, реалізуючи цілі Христового викуплення [23, 29-30].

ВАСИЛЬ ПАСІЧНИК

                                  кандидат політичних наук,  доцент,   докторант

кафедри політичних наук та філософії

                        ЛРІДУ НАДУ при Президентові України 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.