Як помирає тіло?

 
    Притомні особи постійно рухаються, поводяться так, ніби й не помруть за кількадесят годин: порядкують речі, розмовляють, як ніби нічого не відбувалося, як ніби й не помічають, що їхнє тіло поволі змінюється.   З пацієнтами я зустрічаюся упродовж кількох, іноді кільканадцяти днів, відвідую їх кілька разів на день. Одним із найважчих моментів є хвилина, коли я помічаю той жолобок на носі. Тоді вже знаю: настав час. І нерідко замислююся, чи вони теж це знають. Здається мені, що ні. Попри те, що вони усвідомлюють свій стан і розумом уже погодилися на свою долю. Чимось одним є очікування смерті, навіть близької, і чимось іншим — усвідомлення у понеділок вранці, що в середу близько полудня помреш.   За кілька годин до смерті активність людини вже обмежується тільки ліжком: поправляння ковдри, сягання по мобільний телефон, перекладання подушки, пошуки зручної позиції. Погляд стає відсутнім, інколи очі вдивляються у невідому віддалену точку, і стають склянисті. Помираючий може нормально розмовляти, але голос його вже сповільнений, мелодійність зникає — голос стає монотонним. Тоді я маю бути дуже уважним і слухати, що помираючий каже.   У потоці слів переплітаються звичайні відомості (який день тижня, хто мене відвідав, що я їв) із важливими зізнаннями: з’являється усвідомлення близької смерті, хворі говорять про Бога, про свій страх. Інколи розповідають про близьких померлих, які стають для них реальні, поруч із живими. Немовби у час смерті два світи, живих і померлих, реально перемішуються, проникають один в один. Протягом останніх кількох годин життя людина стає спокійною, підкорюється природному ходові речей.   Спершу змінюють колір нігті, а коли долоні й стопи синіють і стають холодні, це означає, що до кінця залишилося не більше ніж три години. Тоді вмираючий переважно непритомніє, а якщо залишається при свідомості, то вже може давати лише ствердні та заперечні відповіді, інколи тільки порухом голови. Повіки опадають або бувають напівзаплющені. Тільки окремі нечисленні люди помирають при повній свідомості й говорять про важливе для них, доки життя не відлетить із тіла.   А коли вже надходять останні хвилини, дихання стає щоразу мілкішим, людина нагадує рибу, витягнену з води, хапає повітря вустами. Можуть навіть настати паузи в диханні по кілька секунд. Говориться, що ми видаємо останній подих, але це радше вдих без видиху. Серце спиняється, і через чотири хвилини помирає мозок. Тоді людське тіло ще кількадесят секунд немовби з останніх сил намагається зробити вдих. І вже не діється нічого. Це кінець. Тиша і повна нерухомість.   Складно тоді зрозуміти, що людина нічого не відчуває, і всі поводяться з тілом обережно, так ніби воно живе. А воно починає дуже швидко змінюватися. Хоч раніше виглядало як воскове, тепер починає насправді застигати. За п’ять хвилин тіло стає синьо-сірим і відчутно остигає: температура тіла спадає до температури довколишнього середовища. Відповідно до закону тяжіння, кров, яку серце вже не перекачує, стікає вниз: на плечах або боці з’являються темні плями. Ще тоді тіло надто м’яке, за кілька годин воно задерев’яніє. Потім уже складно зігнути руку чи випростати пальці.   Якщо хтось помирає довго і так і не може померти, я запалюю свічку, яку вкладаю в руку помираючого, і ми молимося літанією до покровителя доброї смерті — св. Йосипа. Читаємо також Коронку до Божого Милосердя. Ці молитви зазвичай допомагають душі відійти.   Навіть якби хтось сумнівався в існуванні Господа Бога та надприродної дійсності, то для мене процес помирання (а також те, що хтось кільканадцять хвилин тому був цілісною особою, яка шкодувала, молилася, тобто очевидно існувала і жила) не закінчує існування. Тепер, коли перестало битися серце, чи його більше не існує? Ось так просто? З інтервалом у кілька хвилин? Для мене факт припинення функціонування організму не є доказом того, що людина перестала існувати. Я завжди кажу пацієнтам, що треба пережити власну смерть — це становить перемогу душі над тілом.   * Автор – доктор моральної теології, біоетик, викладач Торунського університету, засновник і директор госпісу ім. св. Отця Піо.