УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

Без имени-1

В Україні не завершився процес формування української політичної нації.  Нація відрізняється від народу, етнографічної маси тим, що це ідейна та політично організована спільнота, яка виступає основним суб’єктом (активним учасником) внутрішньої, зовнішньої та світової політики. Вона не створює собі кумирів та не шукає кращого життя в інших світах, живе своїм розумом, сама творить своє життя, спроможна належним чином вирішувати власну долю. З огляду на це можна стверджувати, що ми українці ще не стали нацією у духовному та політичному сенсі цього слова. Про це свідчать наступні факти.

В Україні переважає регіональна та етнокультурна ідентичність (самоусвідомлення самого себе та своєї приналежності до спільноти) над національною ідентичністю, оскільки тут чітко виділяються два полюси – Донбас та Галичина, які щодо вирішення внутрішносуспільних та міжнародних проблем часто займають протилежні позиції. Так Західна Україна хоче стати членом Європейського Союзу, а Східна Україна об’єднатися з Росію у новий союз. У Львові недолюблюють «донецьких», а в Донецьку відчувають антипатію до «бандерівців» та «западенців». Між «східняками» та «західняками» виникла і поступово зростає напруга. Якщо ми не знайдемо щось те спільне, що нас усіх об’єднує, то нас чекає розкол, розпад та загибель Української держави, чим неминуче скористаються наші вороги, щоб загарбати наші землі і заставити нас працювати на себе. Про це свідчить історія України: Київська Русь розпалась на декілька князівств, що постійно ворогували між собою; Гетьманщина поділилася та Лівобережжя та Правобережжя; в 1917 році відбувся розкол України на Українську Народну Республіку та Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Наша історія служить наочним прикладом для підтвердження істинності слів Ісуса Христа: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються»  (Матвія 12:25).

Слід зазначити, що ця названа загроза не є якоюсь уявною чи віддаленою у часі. Якщо будемо бездіяльними, може статися так, що завтра ми прокинемося, а незалежної Української держави вже не буде. Насправді ситуація в Україні дуже складна. Про це свідчать багато песимістичних прогнозів щодо майбутнього України. Так про можливість дезінтеграції та втрати незалежності України вказував у свій час радник Президента США Д.Картера з питань національної безпеки З.Бжезінський, який нині вважається одним з найвпливовіших геостратегів США [1; 6]. Італійський журнал про геополітику Limes прогнозує розпад України на три частини. На думку італійських експертів, це може статися в результаті геополітичних змін і наростання світової фінансової кризи. Східна Україна та Крим, на їх думку, відійдуть Росії, центральні області об’єднаються з Росією в складі “Російського союзу”, а незалежними залишаться лише західні області України (Галичина, Закарпаття, Волинь та Буковина) [4].  На сайті В.Путіна був оприлюднений прогноз, згідно якого до 2015 року буде створено Євразійський союз, до складу якого окрім Росії, Білорусі та Казахстану увійде також Україна [15].  Його думку розділяє О.Дугін, який вважає, що можливо вже через три роки (не раніше 2015 року) Україна стане членом Євразійського союзу: «Это императив истории, императив России, императив развития. Украина тоже войдет в Евразийский союз независимо от того, будет Путин или нет. Она будет и в Таможенном и в Евразийском союзе. Рано или поздно» [3]. А входження України до Євразійського союзу означає кінець незалежної Української держави, яка з переходом на кожну вищу стадію пострадянської інтеграції все більше ознак свого суверенітету буде передавати на користь Росії. Так може зникнути Україна як незалежна держава з політичної карти світу. І цьому може посприяти розмитість та амбівалентність (роздвоєність, конфліктна взаємодія антагоністичних частин) національної ідентичності українського народу, незавершеність процесів українського націотворення, відсутність належної національної єдності та консолідації української нації. Без чітко вираженої національної ідентичності, Україна не здатна протистояти економічній та інформаційній експансії Росії, яка намагається її поглинути, перетворивши в складову «русского мира».

Слід зазначити, що Україні вже неодноразово передрікали розпад. Так, за прогнозами ЦРУ, Україна мала розпастися ще в 1993-1994 рр., оскільки опинилася в катастрофічному становищі, була фактично зруйнована її економіка, коли вкрай загострилися протиріччя та політичне протистояння в країні, що могли завершитися на той час громадянською війною [2]. Проте ці прогнози не збулися, і Україна неодноразово з честю виходила з вкрай важких ситуацій, коли вдавалося знаходити вихід шляхом розумного компромісу. Однак не можна недооцінювати сьогодні небезпеку розколу та дезінтеграції України, втрати нею незалежності та суверенітету. Нині світ та Україна переживає фінансову кризу, яка очевидно протікатиме у кілька етапів. Після 2010 року в Україні спостерігається радикалізація суспільно-політичного життя, відбувається порушення існуючих балансів в українській політиці та звуження поля для узгодження інтересів та вирішення суспільних проблем шляхом компромісу. Провідні політичні сили країни (об’єднана опозиція навколо партії «Батьківщина» разом із ВО «Свободою» та Партія регіонів із своїми сателітами) обрали конфронтаційний сценарій розвитку країни, що означає непримиренне протистояння між собою та боротьбу «стінка на стінку». Однак таке протистояння загрожує єдності держави, оскільки ці політичні сили опираються на своїх виборців у Західній та Східній Україні і у такий спосіб виражають їх погляди, настрої та інтереси. Все це може призвести у кінцевому рахунку до розколу і загибелі нашої держави. Перспективи України як незалежної держави можуть бути примарними також з огляду на те, що нині навколо Росії формується Євразійський союз, а Європейський Союз та США потерпають від світової кризи та зайняті переважно своїми внутрішніми проблемами. Росія завдяки кабальним газовим контрактам 2009 року отримала засіб втягнення України до Митного, а згодом Євразійського союзу, і фактично вже накинула зашморг на нашу шию. Отож Україна сьогодні зіткнулася із внутрішніми і зовнішніми викликами й реальними загрозами для свого існування як незалежної держави.

Однак цю перспективу розпаду можна уникнути, оскільки Україна є дуже цілісною країною з огляду на її територію та населення. Так, якщо брати до уваги етнічний склад її населення, то згідно всеукраїнського перепису 2001 року 77,8% населення України (або 37,5 млн. чол.) відносять себе до українського етносу [12]. З огляду на це, Україна є фактично однонаціональною державою, хоча в ній проживають понад сто представників інших етнічних груп, які разом складають лише 22,2%, тобто абсолютну меншість [12]. Тому під українську незалежність може бути покладена дуже міцна основа. Однак при цьому потрібно зважати на проблеми, які перешкоджають нам стати сучасною повноцінною нацією. Розглянемо ці проблеми, щоб зрозуміти наскільки вони серйозні.

Серед національних меншин явно переважають росіяни – 17,3%, населення України (або 8,3 млн. чол.), які займали панівне становище в Радянському Союзі, а тому вони сьогодні здебільшого не бажають визнавати себе національною меншиною і піддають під сумнів права українського народу як титульної нації [12]. Такі настрої активно навіюються Росією, яка хоче відновити свою владу над Україну, використовуючи для цього російськомовне населення. У свою чергу, на Наддніпрянській Україні внаслідок політики русифікації, яку здійснювала Російська імперія та СРСР, сьогодні близько 30 % етнічних українців вважають російські мову рідною, користуються переважно нею на роботі та побуті. Однак при цьому вони відрізняються ментально від росіян, а тому вважають себе українцями, хоча для них характерна загалом розмита національна ідентичність. Про українську модерну націю з чітко вираженою національною ідентичністю можна говорити з певними застереженнями лише відносно населення Західної України, і у першу чергу Галичини. Цьому сприяли значно кращі умови для її формування в складі відносно ліберальної Австро-Угорської імперії, з її конституційним ладом. В Російській імперії та СРСР трансформація домодерного  (докапіталістичного й політично несконсолідованого) українського етносу в сучасну модерну українську націю насильницьки гальмувалося їх репресивним політичним режимом. Ментально населення Наддніпрянської України, що тяжіє до соборності та колективізму, дещо відрізняється від галичан, яке у більшій мірі схильні до індивідуалізму, тобто тих рис, які розвинулися внаслідок їх тривалого перебування в складі австрійської та польської держави, тобто включеності Галичини до європейської цивілізації. Ментальні відмінності між галичанами та надніпрянцями також стають на перешкоді загальнонаціональної консолідації (об’єднання) українського народу.

Отже, в Україні не завершився повною мірою процес українського націотворення. А без завершення формування української політичної нації неможливо об’єднати владу та народ, Захід та Схід, навколо здійснення назрілих і необхідних системних реформ, спрямованих на модернізацію (вдосконалення й оновлення відповідно до вимог сучасності) України та трансформацію (зміну, преображення) її багато у чому ще радянської суспільної системи відповідно до нових історичних умов, задля покращення життя народу. Якщо Україні не вдасться завершити процес українського націотворення, формування сучасної української політичної нації, то її загрожують процеси розколу та розпаду. Про цю тенденцію свідчать зокрема «мовні війни» та міжрегіональне протистояння між Сходом і Заходом країни в період загальноукраїнських виборчих кампаній.

Тому першочерговим завданням державної політики загалом та державної політики національної безпеки зокрема є завершення процесу формування української політичної нації. І визначальну роль у цьому процесі повинна відіграти українська національна ідея, яка покликана сприяти трансформації й преображенню представників українського етносу з аморфної етнографічної маси в сучасну мобільну націю, забезпечити необхідну консолідацію, згуртованість та національну єдність української нації, а також інтеграцію національних меншин до її складу при збереженні та розвитку їх етнокультурних особливостей. Без національної ідеї неможливо консолідувати суспільство, об’єднати і мобілізувати народ задля розв’язання існуючих проблем та нейтралізації загроз національній безпеці, реалізації національних інтересів. Саме національна ідея відіграє визначальну роль у формуванні політичної нації.

Теоретиками української національної ідеї стали М.Костомаров, Т.Шевченко, М.Драгоманов, В.Антонович, І.Франко, М.Грушевський, М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов, С.Шелухін, М.Хвильовий, Ю.Липа, С.Бандера, П.Федун (Полтава), В.Винниченко, І.Лисяк-Рудницький, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, І.Дзюба, Д.Павличко та інші. Серед сучасних дослідників української національної ідеї можна виділити О.Забужко, А.Колодій, В.Кременя, І. Кресіну, І.Кураса, І.Пасько та Я.Пасько, М.Розумного, Ю.Римаренка, М.Мариновича, О.Шморгуна, А.Фартушного, О.Гриніва, В.Мартинюка, Р.Кіся, М.Степико, В.Шевчука, В.Ліпкана,  Н.Левченко та інших. Автор пропонує свій підхід до дослідження української національної ідеї на основі аналізу складових понять «нації» та «ідеї», а також значення змісту терміну «Україна» та «український», використовуючи спадщину своїх попередників.

Мета статті полягає у з’ясуванні змісту української національної ідеї та її ролі як чинника формування політичної нації на сучасному етапі її розвитку.

Насамперед необхідно чітко визначити зміст поняття «національна ідея» та з’ясувати, що означає національна ідея, у чому полягає  її суть та структура. Це було зроблено автором у його кандидатській дисертації та монографії «Національна ідея в контексті українсько-російських відносин» [14]. А на радіо «Воскресіння» цій темі була присвячена серія радіопередач [13].

На нашу думку, національна ідея – це спосіб (форма) осмислення глибинної сутності свого народу, у якій відображена його духовна першооснова, мета, сенс та фундаментальні принципи існування, що пронизує собою все національне буття та зумовлює суспільний розвиток. Тобто за допомогою національної ідеї окремий народ осмислює сутність свого національного буття, а саме: національну ідентичність, національне покликання, національний ідеал, національні цінності та пріоритети, національні інтереси, національна  держава і національна стратегія, національна безпека.

Розглянемо окремо складові частини (елементи) поняття „національна ідея”.

Центральним елементом національної ідеї є національна ідентичність, яка дає відповідь на запитання „Хто Ми такі”. Національна ідея відображає внутрішню єдність, спорідненість, окремішність і відмінність окремого народу від інших народів, що стає основою його національної ідентичності, усвідомленням свого „національного Я”.

Наступним елементом у структурі національної ідеї є національне покликання, яка дає відповідь на запитання – „Для чого Ми  існуємо в цьому світі?”, який сенс та призначення нашого існування, який Божий задум і Божий план щодо нашої нації в цьому світі.

Національний ідеал є важливим елементом у структурі національної ідеї. Національний ідеал – це цілісний образ оптимального (найкращого) суспільного й національного ладу, при якому найповніше реалізується потенціал нації та окремих її членів у всіх сферах життя, а також у належний спосіб задовольняються усі їх потреби. Національний ідеал виступає основною метою існування нації.

Важливим складником національної ідеї є національні цінності та пріоритети  – це надбання нації, котрі визначають вартість речей і формують систему пріоритетів, опираючись на які вона визначає свої життєві орієнтації в світі, що є результатом поєднання власного та запозиченого загальнолюдського досвіду, що став національним надбанням. Таким чином національні цінності покликані регулювати задоволення духовних і матеріальних потреб та визначати їх пріоритетність в особистому та суспільному житті.

Національні інтереси є наступним елементом у структурі національної ідеї. Національні інтереси є усвідомленими потребами, „окультуреними” і такими, що відповідають системі цінностей, на основі якої і формується система національних інтересів у їх певній ієрархічній послідовності, де окремі індивідуальні та групові інтереси узгоджуються й зводяться до загального знаменника – збереження й зміцнення національного суверенітету, що означає повновладдя нації, оволодіння нею всіма можливостями розпоряджатися власною долею.

Невід’ємними елементами національної ідеї є також уявлення щодо механізмів реалізації національних інтересів (ідея національної держави, концептуальні основи національної стратегії), а також про механізми забезпечення власної національної безпеки. Саме національна держава служить механізмом реалізації національних інтересів та матеріальною формою існування нації, способом її самоорганізації та розвитку. А національна стратегія виступає системою заходів та послідовність дій, спрямованих на реалізацію власних національних інтересів. А національна безпека є системою забезпечення оптимального функціонування національного організму в рамках відповідних параметрів – індикаторів (показників) безпеки. За їх допомогою відбувається вчасне виявлення і нейтралізація загроз і небезпек існуванню нації та її членів, а також подолання внутрішнього розкладу й розбрату та гарантування захисту народу від його ворогів.

Отже, саме національна ідея є основою буття нації, причиною перетворення певної етнографічної маси в націю, тобто в суб’єкт політичних та всесвітньо-історичного процесів. На її основі виникають нація та її провідна верства, яка осмислює, формує, популяризує та реалізує національну ідею. Національна ідея консолідує етнографічну масу в спільноту людей, яка об’єднана спільною національною ідентичністю, а також пасіонаріїв (осіб, які сповненні повнотою і навіть надлишком духовної енергії та здатні до самопожертви), з числа якої і формується національна еліта, яка очолює народ, здобуває владу, після чого будує національну державу, формує державну політику та здійснює державне управління суспільними процесами. Тому саме національна ідея є системоутворюючим елементом політичної нації та її системи національної безпеки.

Однак чи є в Україні своя національна ідея? В Галичині, наприклад, існування української національної ідеї здебільшого не викликає заперечень. Однак вже в Києві та Центральній Україні часто можна почути сумніви щодо існування окремої української національної ідеї. На Сході та Півдні України з визнанням існування української національної ідеї виникають мабуть ще більші проблеми. Сьогодні і на надалі продовжують лунати голоси, які заперечують її існування або переконують, що від неї необхідно відмовитися, оскільки вона втратила свою актуальність в епоху глобалізації та міжнародної інтеграції.

З огляду на це, автор пропонує свій підхід щодо дослідження української національної ідеї, який полягає в необхідності з’ясування передусім того, що власне означає сам термін «Україна» та «український», тобто яку ідею цей термін в собі несе. Це дозволить зрозуміти чому саме українська ідея стала національною ідеєю нашого народу, і чому вона надалі продовжує зберігати свою актуальність. Адже ж, існування української національної ідеї насправді обґрунтувати достатньо просто. Якщо існує така країна, що називаються Україна, якщо існують десятки мільйонів людей, які називають себе українцями, і, нарешті, якщо є держава – Україна, яка сьогодні вже визнана світом як рівноправний суб’єкт міжнародної політики, значить повинна існувати окрема українська національна ідея. Можна не розуміти, що означає українська ідея, однак неможливо заперечувати очевидного – існування української національної ідеї, яка вже оволоділа свідомістю мільйонів людей і знайшла своє втілення в Українській державі. А якщо українська ідея існує, тоді залишається лише осмислити цю ідею, яка знаходиться десь на рівні колективного підсвідомого (в глибинах нашого серця), і тим самим перевести її з неусвідомленого стану в усвідомлений, на мову наукових понять.

Отже, щоб зрозуміти зміст української ідеї, перш за все потрібно з’ясувати, що означає сам термін „Україна”. Термін „Україна” передусім означає країна – тобто  Батьківщина, рідна земля. На такому трактуванні наполягає С.Шелухін: «В найдавніших творах слово «Україна», як іменник, і назва «Україна», як власне ім’я території, вживається з найдавніших часів. Як іменник, воно означає: край, земля, земля, область, страна, і зв’язане виключно з поняттям про землю, територію» [16, c. 121]. Цікаво, що в Югославії була також своя Краіна, при чому існувало кілька Краін (Хорватська, Банатська, Славонська Краіни тощо), які в умовах Австро-Угорської імперії становили особливий військовий кордон із Османською імперією [8]. Тобто на давньослов’янській мові Україна, Краіна, Країна є своєрідними синонімами рідного краю, власної землі, Батьківщини. Отож таке міркування щодо значення топоніму „Україна” має достатні підстави. Відповідно до такого трактування, українська національна ідея означає боротьбу за власну землю з метою побудови на ній своєї держави, або як говорив А.Шептицький, «Рідної Хати» [11].

Однак зміст української ідеї є значно глибший. Топонім „Україна” визначає ідентичність українського народу як країни козаків, тобто спільноту вільних людей. Так історично склалося, що термін „Україна”, як стверджує І.Лисяк-Рудницький, виокремлював територію, яка перебувала під козацькою юрисдикцією, тобто край, пограниччя, частину Русі, на яку поширювалась влада лише гетьмана війська Запорізького [7, c. 6]. Ця територія, що розташована на південному сході сучасної України, що знаходилася в Дикому Полі і межувала із Кримським ханством, яка не визнавала над собою влади польського короля, російського царя та інших іноземних володарів. Запорізька Січ на той час була християнською демократичною республікою як праобраз Української держави, яка на відміну від політичних інститутів інших народів того часу забезпечувала своїм жителям широкі політичні, соціальні і економічні свободи. Відомо, що на Запоріжжі не було кріпосництва та деспотичного правління. Там усі були вільними і рівними людьми, незважаючи на походження, матеріальне багатство та приналежність до того чи іншого стану, які спільно брали участь в управлінні суспільними справами на Січі. Отож, апелюючи до ідеалів раннього християнства, на Запорізькій Січі нашим народом була здійсненна спроба побудови моделі суспільства, що базується на засадах християнського братерства і демократії, де немає експлуатації та панування людини над людиною, де подолано відчуження (протиставлення, ворожнечу й конфлікт) людини від Бога, інших людей і власної людської сутності. Це відчуження долається виконанням двох основних Божих заповідей: любові до Бога всім своїм серцем, усією своєю душею та розумом й думкою своєю, а також любов’ю до свого ближнього як до самого себе. Тут йдеться про гармонійну любов до Бога, до інших людей, а також до самого себе. Тому наступним значенням української національної ідеї є побудова країни вільних людей, утвердження у нашому суспільстві духовної, політичної та економічної свободи..

Після козацької революції 1648 року та національно-визвольної  війни під проводом Б.Хмельницького, яка відбувалася здебільшого під гаслами охорони православної віри, устрій Запорізької Січі з певними модифікаціями поширився на всю Південну-Західну Русь, виникла Гетьманщина. І відповідно ця територія відтепер стала називатися Україною, де русини прагнули стати козаками, тобто українцями – вільними людьми. Відтепер назва «Україна» та «український» стали все частіше вживатися як етнонім нашого народу поряд із своїм давнім етнонімом «Русь», «русин».

Після ліквідації Російською імперією Гетьманщини і Запорізької Січі та повторного запровадження нею кріпацтва, реакцією на посилення національного та соціального гноблення нашого народу, російської політики геноциду та нівеляції етнічних особливостей русинів (українців), пасіонарна частина русинів остаточно відмовляються від свого давнього етноніму «Русь», «русин», і починають називати себе лише українцями і тим самим радикально відмежовуються від Росії, обґрунтовуючи існування окремого українського народу, що має право на власну державу. Для цього власне формується українська національна ідея і ведеться боротьба за її реалізацію, що власне згодом і призвело до утворення Української держави. Ця ідея проникла і охопила також Західну Україну (Галичину, Закарпаття тощо), тобто території, які ніколи не входили в склад Гетьманської держави (України), населення якої було не православними, а переважно греко-католиками, і яке до початку ХХ століття здебільшого продовжувало називати себе русинами, а не українцями. Цьому сприяло та обставина, що теоретики української ідеї у ХІХ столітті, враховуючи негативний досвід перебування України у складі православної Російської імперії, відійшли від її вузької пан-православної спрямованості, зайняли надконфесійну позицію, апелюючи не до певної релігійної конфесії, а передусім до особистості та науки Ісуса Христа.

Популярність та поширення української національної ідеї визначало передусім її зміст і духовний вимір, який полягає в побудові такої суспільної моделі, що ґрунтується на християнських принципах любові та відсутності відчуження і експлуатації людини людиною та державою: Вона орієнтує на утвердження такого суспільного устрою, який нам заповідав Ісус Христос: „Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом” (Матвія 20:26, 27). Про це, зокрема М.Костомаров в „Книзі буття українського народу” писав так: „Не любила Україна ні царя ні пана і створило в собі козацтво. Куди кожен вступаючи, був братом іншим – чи був раніше паном чи рабом, лиш би він був християнином; і були козаки між собою усі рівні. А старшини вибиралися на зібранні і повинні були служити усім, за словами Христовими, бо приймали службові обов’язки не за примусом, як повинність, і не було панської пишноти і титулу між козаками” [7, c. 55-56]. М.Костомаров стверджує, що український народ опинився жертвою експлуатації й визиску спочатку в Польщі (на Заході), де пани (вельможі, олігархія) його гнобили. А коли Україна приєдналася до Росії (Сходу), то зазнала ще більшої неволі від панування російського царя, що був «ідолом та мучителем». Тобто проведена аналогія із словами Христа: «князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть». Тому М.Костомаров, Т.Шевченко та інші діячі Кирило-Мефодіївського товариства вбачали альтернативу в козацькому устрої, який зробив спробу утвердити таку суспільну модель, яка передбачала втілення настанов Ісуса Христа щодо побудови суспільства та держави на засадах християнської етики та Христової любові. І саме на побудову такої суспільної й цивілізаційної моделі спрямована українська національна ідея.

Отож українська цивілізаційна модель має принципово відрізнятися від цивілізаційних моделей Сходу і Заходу, устрій яких репрезентували собою Росія (східна деспотія) та Польща (західне олігархічне правління). Так Західна цивілізаційна модель, незважаючи на її зовні декларований лібералізм та демократизм, є витонченою формою експлуатації простого народу своїми панами (олігархією): «Польща була з поляків і кричали поляки: у нас свобода і рівність, але поробили панство і одурів народ польський, бо простий люд попав у неволю саму гіршу, яка де-небудь була на світі» [7, c. 55]. Однак Східна цивілізаційна модель також виявляється неприйнятною для України: «цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре» [7, c. 55]. І хоча в Росії давно вже царя немає, однак там у тій чи іншій форму знову й знов відновлюються імперська форма державного устрою та деспотичне правління, яке раніше здійснювали комуністичні генсеки, а сьогодні – російські президенти.

Альтернативу охарактеризованим вище цивілізаційним моделям запропонував Ісус Христос, який започаткував на Землі будівництво Царства (Держави) не від світу цього, справу якого продовжили його учні-апостоли. Про це М.Костомаров писав: «Ученики його, бідні рибалки, розійшлися по світу і проповідували істину і свободу. І ті, що приймали слово їх, стали братами між собою — чи були преж того панами або невольниками, філозофами або не вченими… І жили християне братством, усе у них було общественне і були у них вибрані старшини і ті старшини були всім слугами, бо Господь так сказав: “Хто хоче першим бути, повинен всім бути слугою”  [7, c. 52]. Тобто колишні представники пригноблених народних низів та панівної еліти, прийнявши науку Ісуса Христа, освячуючись і позбавляючись гріха у своєму житті, повинні були побудувати іншу суспільну цивілізаційну модель на засадах Христової любові, сформувавши таким чином християнську націю, Божий народ. На утвердження саме такої цивілізаційної моделі і спрямована українська національна ідея. На таку місію українського народу вказував не лише М.Костомаров, а також В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, О.Шморгун та інші теоретики української ідеї. Таки чином, наступним значенням української національної ідеї є побудова саме християнської духовної цивілізації, яка має замінити сучасну матеріалістичну цивілізацію.

Отже, реалізація української національної ідеї передбачає утвердження такої суспільної цивілізаційної моделі, яка ґрунтується на духовній (у християнському розумінні), економічній та політичній свободі, а також подоланні відчуження людини від Бога, суспільства, праці та від своєї людської сутності. Йдеться про демократизацію не лише політичної, а усіх сфер суспільства, утвердження реального народовладдя, а також реалізацію етико-гуманістичного ідеалу українського народу: наслідування Ісуса Христа – як ідеалу досконалої людини та утвердження Нового Єрусалиму – як ідеалу досконалого суспільства, що виступає синонімом Царства Божого (що знайшло своє вираження в тезі «Київ – другий Єрусалим», яка стала домінантою української національної ідеї).

Звісно, українська національна ідея не могла бути реалізована в минулому, коли людство вступило у Нові часи, утверджувався капіталізм та була побудована матеріалістична цивілізація. І лише сьогодні виникають сприятливі умови для її втілення у життя. Так Г.Кваша подає цікавий прогноз розвитку людської цивілізації. На його думку сьогодні людство рухається до завершення eпохи технічного прогресу (1625–2025) і на початок eпохи гуманітарного прогресу (2025–2425): «Англійський світ створив для людства прекрасну форму буття: придумані англійцями нововведення – техніка, спортивні змагання, небачений побутовий комфорт – підняли рівень життя на небачену досі висоту, прогрес останніх 400 років був приголомшуючим. Але зміст життя все це практично ніяк не змінило, воно в певному значенні стало навіть гірше колишнього… Потрібні нові сенси, нові правила, нові тлумачення. Нічого цього англійці зробити не змогли, так, загалом, і не збиралися» [5].

Саме за таких сучасних умов створюються сприятливі умови для реалізації української національної ідеї, яка пропонує нові смисли та сенси, спростовує численні догми, відкидає ті примітивні і наївні досягнення сучасної науки, що базується здебільшого на матеріалістичних забобонах, які заперечують існування надприродного духовного світу. Вона пропонує здійснити органічний синтез науки та релігії, визначаючи підходи щодо будівництва нової духовної цивілізації та подолання розривів ментальності між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Про таке національне покликання України вказує пам’ятка національно-релігійного відродження XVI – поч. ХVII cт. – „Лист половця Івана Смери до Великого князя Володимира”, де висунуто ідею (пророцтво), що „останнє слов’янське покоління (яке проживає на території України. – В.П.) з’єднається для проповіді „істинної віри” й завдяки цьому всі інші народи пізнають „справжнього Бога” [9, c. 13]. Для цієї мети має остаточно сформуватися українська політична нація, щоб виконати своє історичне призначення, реалізуючи власну українську національну ідею, втілюючи в життя її духовний вимір.

Висновок. Зміст української національної ідеї полягає у боротьбі за власну землю з метою утворення на ній своєї держави, яка передбачає побудову спільноти вільних людей та християнську духовну цивілізацію, що відокремили себе від світу для служіння Богові та виконання Його волі. Ця велика місія відрізняє український народ від інших народів, перетворює Україну в своєрідний острів, окраїну цього грішного і порочного світу, яка згодом стане наріжним каменем нової духовної цивілізації, що прийде на змінну матеріалістичної цивілізації, і яка об’єднає Захід та Схід, Півень та Північ в одне органічне ціле, утверджуючи Божу правду, добро і любов. Українська ідея націлює на утвердження такої суспільної моделі, що ґрунтується на християнських принципах любові, духовній (у християнському розумінні), економічній та політичній свободі, а також подоланні відчуження людини від Бога, суспільства, праці та від своєї людської сутності. Для цієї мети має остаточно сформуватися українська політична нація, щоб виконати своє історичне призначення, реалізуючи власну національну ідею, її духовний вимір.

Перспективи подальших розвідок у даному напрямі: розробка системи національної безпеки, а також цивілізаційного та геополітичного проекту України, стрижем якого виступала б українська національна ідея.

ВАСИЛЬ ПАСІЧНИК

                                  кандидат політичних наук,  доцент,   докторант

кафедри політичних наук та філософії

                        ЛРІДУ НАДУ при Президентові України 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.