Церква. Скликати чи народити?

Vitaliy-Kashchuk-200x175

Багато вірян пам’ятають піднесений дух кінця 1980-х – початку 1990-х років. Тоді (на тлі турбот про дефіцитні товари, виснажливих черг і дихання на ладан тодішньої форми суспільного ладу) «дозвіл» – як це називали – ходити до храмів був сприйнятий як довго-довго очікуване полегшення.

Це полегшення, якого багато віруючих не дочекалися. Одні до нього ставилися (й досі ставляться) з глибоко вкоріненою підозрою і воліють не похвалятися, що до якогось там храму ходили, пам’ятаючи, яку ціну в кар’єрі треба було раніше за це платити, які сімейні та внутрішні компроміси допускати. Інші – з байдужістю або відчуттям якогось мінімального задоволення помічають у середніх рядах святинь декількох посивілих, часто вже колишніх працівників… бюджетної сфери, які колись по Великодніх та Різдвяних святах стояли перед храмами, не пускаючи туди вірних, особливо дітей, а в інші дні «заохочували» цих же школярів долучатися до неуникних тоді молодіжних організацій. Батьків же цих дітей «обдаровували своєю увагою» більш солідні колеги із бюджетної сфери, які з улесливо-дружнім виглядом, але витомлюючи душу тривогами і безсонням, заохочували до «співпраці на благо Родіни» і легенько нагадували, що пам’ятають про кожного…

На щастя, Господь милосердний, і для кожного в Церкві знайдеться місце в середньому ряду. Як для св. Павла. А крім того, можна розраховувати на все ще чималі організаторські здібності колишніх працівників та їхній творчий потенціал. Та й слава Богу. Побільше б колишніх (і теперішніх) наверталося…

Даруйте за довгий відступ. Отже, початок 1990-х знаменувався пожвавленням релігійного життя. Багато людей щиро навернулися і стали практикуючими християнами. Здавалося, виникла позитивна тенденція поступового збільшення кількості недільних прихожан… Так, виникла, але незадовго стала спадати. Якогось особливого входження «мас» до Церкви не відбулося. А тепер ми вже не один рік молимося за упокій тих душ, чиїми молитвами та незламністю Церква вижила в роки гонінь. Їх уже немає. І демографічна статистика не свідчить про збільшення християн. Кількість парафіян зменшується.

Що ж робити? Навколо повно-повнісінько людей, які не належать до жодного віросповідання. І починати належати до якогось конкретного, схоже, не квапляться. Для них, а скоріше для їхньої уяви, вимоги Церкви – заповіді – є нездоланним бар’єром.

Так. Ми помічаємо, що час від часу – причому більше по містах, ніж у селі, й нерідко більше на Сході держави, – на катехизах для дорослих або парафіяльних зустрічах з’являються люди, які за чимось тужать і чогось шукають, яким погано, вони не можуть виповзти зі своїх життєвих помилок (або помилок своїх найближчих). Вони мають певний духовний досвід і хочуть більшого. Більшого – згідно зі своєю, часто далекою від віри, уявою. І тому кожна наступна знайдена ними і відвідана Церква або спільнота – це черговий перехідний етап. Наступний і наступний. Знову і знову. Бо коли закінчується приємний захват від «справжньої віри» і «твердого пристанища», коли врешті Господь добирається до їхнього нутра і намагається загоїти й упорядкувати – нерідко болісно – згниле нутро, то така людина (часто не знаходячи, ба й не шукаючи належної підтримки та духовного керівництва) не має сили вистояти. Отож вирушає на пошуки наступної «справжньої віри» – або, ще гірше, повертається до старого життя, дозволяючи повернутися старому бісу з його ще паскуднішими дружками…

Схоже, якогось масового й ефективного, на короткотривалу перспективу, методу зібрання – «скликання» Церкви (яка є скликаною спільнотою: ecclesia – від грецького ек-калейн, скликати) ми поки не спостерігаємо. Не втратити б того, що є!

То що ж робити, коли не дуже то й виходить Церкву скликати? Може, ефективнішим було би її… народити. У дослівному значенні. Народжуючи дітей. Це – один із найконкретніших способів примноження вірних. Точніше кажучи, не так народжувати дітей спеціально на благо Церкви і Батьківщини, як не чинити Господові перешкод.

Тут би важливе місце посіло відповідне душпастирство. Може, навіть не якесь спеціалізоване, а просто сам факт, що священник (насамперед, але не тільки він) міг би звертати на це пильнішу увагу, додаючи впевненості, що Господь – це Бог, який дає життя, і постійно й сумлінно піклується про нього на землі, а не тільки «потім, у небі». І що наступна – третя, четверта, п’ята дитина – це особливе Господнє благословення, а не патологія.

Тема багатодітності та невід’ємні від неї теми віри, егоїзму, радості, стереотипів, покликання, тягарів, – це окремі теми. Тема виховання, і виховання до віри, – теж. Може, якось вдасться до них повернутися. Зараз же варто підкреслити простий зв,язок: Церкви, навіть уже в короткостроковій перспективі, не буде, якщо в ній не народжуватимуться діти. Якщо ваш настоятель у переддень Нового Року зачитує парафіяльну статистику про кількість шлюбів, хрещень і поховань за рік, то це можна виразно помітити.

Мені важко говорити про кількості та пропорції, але здається, що в наші дні в Україні уже не бракує християн, освічених духовно та інтелектуально. Доказом цього можуть бути різні релігійні заклади, заходи, ініціативи, реколекції, засоби масової інформації, групи та спільноти – як нові, так і перевірені часом. Є багато людей, особливо молодих, які – так би мовити – якісно шукають Бога і ревно дбають про своє внутрішнє життя. І, може, тепер настав час, щоби ті духовно небайдужі сім’ї, яким є що сказати своїм дітям про Христа, наважились і зробили крок до прийняття чергової дитини.

Я вже чую голоси нарікання (може, як прихований докір сумління?): «Ага. Треба спочатку нівроку заробляти… Це не в нашій країні… А що з жахливою втомою? А де міститися? Легко собі патякати по клавіатурі…» Голоси про некомпетенцію автора щодо висновків і хихотіння про доцільність целібату… Тільки, на щастя, все, написане тут про ризик віддатися Господу, довіру Церкві й народження наступної дитини, – не інтелектуальна конструкція. Це помічений досвід. Є сім’ї, в Україні, які надзвичайно скромно заробляють, яким тісно на їхній «житловій площі», які хворіють, втомлюються і бояться за завтрашній день, але ніколи не шкодують про рішення прийняти наступного сина або дочку (Марію, Марту, Марію, Яна, Єву, Софію, Августина, Вікторію, Рафаїла, Єфрема, Олександру, Аліну, Анну, Августина, Дениса, Юлю, Артема, та інших, які ще будуть названі…). Господь їм виразно допомагає. Це також видно. І їхні діти – це точно майбутнє Церкви. Просто хотілося б, щоб цього майбутнього було якомога більше…