Шість правил маніпулювання людьми в мережі

мережа Кіберзлочинці дурять людей, використовуючи відомі психологічні правила поведінки. Ці маніпуляції звуться соціотехніками. В основі дієвості соціотехнік лежать стандарти людської поведінки. Комп’ютери й мережа — то лише знаряддя, які допомагають маніпулювати людьми на відстані. Ефективність цих технік можна пояснити теорією, що викладена психологом Робертом Чалдіні. Він виділив шість правил, які використовуються для маніпулювання. Це правила взаємності, послідовності, суспільного доказу слушності, прихильності, авторитету й недоступності. Правило взаємності полягає в тому, що люди більше схильні відповідати тій особі, які раніше щось для них зробила. Це дуже часто використовують обманщики, які хочуть здобути чиїсь особисті дані або приховану інформацію. Взамін за отримання, наприклад, якогось гаджету нас просять залишити свої персональні дані або якісь іншу особисту інформацію. Правило послідовності каже, що люди хочуть, аби їх сприймали як послідовних (серйозних, надійних). І цю послідовність використовують обманщики, наприклад, за допомогою інтернет-тестів на розумність. У таких тестах, буває, аби отримати кінцевий результат зі своїм балом, треба вислати СМС (за подвійну оплату, між іншим) на номер, який з’являється на екрані. Більшість людей послідовно доводять справу до кінця, надсилаючи СМСи. Наступне правило, визначене Робертом Чалдіні, називається «суспільний доказ слушності». Воно базується на тому, що кожна інформація набуває достовірності тільки тоді, коли її підтримує та схвалює досить велика група людей. Такі ситуації часто зустрічаються у соціальних мережах чи на інтернет-аукціонах. Нерідко для таких випадків створюються фальшиві профілі, які можна використати для створення «громадської думки» про потрібну тему. А ті юзери, які включаються в ці акції, отримують приховані віруси на свої комп’ютери. Правило прихильності кіберзлочинці використовують, аби дістатися до наших комп’ютерів. Оскільки ми довіряємо своїм знайомим, то охочіше клацнемо на лінк, який прийде з їхньої адреси. Обманщики використовують, наприклад, електронну адресу друга, і так на нашому комп’ютері опиняються програми-шкідники. Наступне правило — авторитету. Ідеться про те, що той, кого ми поважаємо, легше вплине на нашу поведінку. Довіра до авторитету дозволяє обманщикам надурити юзерів, наприклад, на переказування грошей при проведенні різних інтернет-акцій. Використовується зображення людини, яка має значний суспільний авторитет. І останнє правило — недоступності. Якщо чогось мало або воно важно доступне, то легше спокусити людей, аби спробували це здобути. Дуже часто це правило використовується в мережі у так званих пропозиціях last minut, тобто інформаціях, що щось буде доступне ще кілька хвилин, наприклад, найновіша модель смартфона. Але, клікаючи на цей лінк, можна підхопити вірус. Який висновок із цього всього можна зробити для християн? Насамперед той, що християни — це не якийсь особливий «підвид» людей, більш стійкий до спокус. Або одразу набагато розумніший. Ці правила виведені з загальної типової поведінки, і вони так само можуть бути придатними для віруючих, як і для невіруючих. Проте для віруючих вникання у ці правила може виявитися пліднішим, ніж для тих, хто не має звички заглиблюватися в себе. Правило взаємності для нас означає, що ми схильні відповідати взаємністю: але це ще й нагода замислитися, як часто ми самі виходимо до когось із доброю пропозицією. Господь не казав просто відповідати добром на добро; ба більше, Він сказав — якщо ви так чините, то чим ви кращі за язичників, які діють саме за цим принципом. Навіть не про крайній випадок ініціативи йдеться («любіть ворогів ваших»), а про звичайну відкритість до ближніх, про вміння помітити їхні потреби. І виходити назустріч цим потребам, не чекаючи «правила взаємності» у відповідь. Правило послідовності має насамперед нагадати нам, чи всі розпочаті справи ми ретельно довели до кінця, чи чесні ми перед Богом у своїй професійній діяльності, у своїх обов’язках удома та в сім’ї. Не потрібно бути «послідовним» у власних очах, проходячи інтернет-тести на розумність замість того, щоб послідовно й наполегливо поприбирати у домі, якщо мама про це просила, або послідовно винести сміття з повного відра, і тим самим розвіяти в зародку черговий подружній конфлікт… Суспільний доказ слушності може стати перевіркою на те, наскільки живим є моє християнство, а чи я просто шукаю відповідної групи, аби підлаштуватися під її думку, її схвалення чи несхвалення чогось або когось, і почуватися в цій групі комфортно. Правило прихильності має стосуватися насамперед самого Бога, потім учення Церкви, повчань єпископа, слів священика, науки катехита, і лише в якусь останню чергу — схвалення того, що каже приятель. Хто любить своїх приятелів більше, ніж Мене… А щодо правила авторитету, то воно сьогодні аж кричить про зловживання ним. Скільки ж то усього по інтернету, по книжках, серед живого спілкування — мовляв, так Церква вчить! А де саме «Церква вчить», скільки разів на яку ікону хреститися, і за кого можна, а за кого не можна подавати прохання на молитву, і якої довжини має бути спідниця, щоб увійти до храму? Щодо правила недоступності, то про це ми знаємо ще з історії про яблуко в райському саду… І нехай пропозиції last minut скеровують думки християн, особливо восени, під кінець церковного року, до того, що кожен день може стати останнім. Немає сенсу хапатися за те, що не придасться на тому світі. У певному сенсі оферта last minut — це дарування нам Божого Милосердя, яке випереджає час суду і покарання. Ось на цю пропозицію варто відповідати завжди.   За матеріалами: deon.pl

Труднощі таїнства сповіді

Напевно кожен з нас принаймні раз у житті стикався з труднощами сповіді. Для когось ця таємниця відпущення гріхів стає справжнім випробуванням, для когось — нездійсненним завданням навіть раз на рік. І це страшно й прикро. Людина своїми власними зусиллями віддаляє себе від Бога, щодня роблячи крок назад замість того, щоби зробити крок уперед. А найпершим і одним із найважливіших кроків є саме сповідь, щира сповідь перед священиком, який призначений бути «свідком» нашого інтимного діалогу з Богом. Ну то що ж нас так лякає? Що нам перешкоджає стати вільними від гріхів? Найчастіше можна почути такі відповіді: «Я не люблю ходити до цього (конкретного) священика», «Я боюся почути неприємні слова від священика за мої гріхи», «Так я ж маю обіцяти більше не грішити, а потім же все одно за місяць повинен буду прийти з таким само гріхом до сповіді» тощо. І ще більше думок не озвучуються взагалі. Може, ти тут упізнаєш свої: «Ай, потерплю ще пару тижнів, нічого не станеться», «Я не встиг приготуватися, піду пізніше», «Піду, але ось цього не скажу, воно таке дрібне, і може, це взагалі не гріх», «Це було вже давно, тоді я про це забув, а тепер уже стільки часу минуло, чого його згадувати!» А в цей час Господь Ісус безрезультатно стукає у наші двері та наші серця. Ми ж зачинили їх перед Богом і вважаємо, що так буде спокійніше. Але ж ні! Мир не приходить, різні думки атакують наше серце, сумління не дає спокійно спати. Що ми тоді робимо? Дехто поборює опір і йде до храму, щоб упасти навколішки перед конфесіоналом і очиститися. Але, на жаль, чимало людей ідуть в іншому напрямку, а саме — у напрямку заглушення голосу совісті. Для цього  ми вигадуємо різні засоби. Спершу перестаємо ходити до храму, щоби голос священика з амвону не нагадував про тягар на серці. Потім прямуємо до світу приємностей і забав, щоб нашому сумлінню забракло голосу докричатися до нас. Однак воно й під час сну або тихого відпочинку пробивається своїм тихим, але настійливим шепотом: «Піди посповідайся…» Але ми тримаємося до останнього і впадаємо у дедалі більші гріхи, потроху занурюючись у справжнє болото, з якого вибратися вже не так легко. Час від часу роззираєшся навсібіч, оглядаєш людей обік себе, які розділяють з тобою твою «важку ношу» заглушування голосу совісті, голосу самого Бога всередині тебе. Ти дивишся на них і на якусь мить розумієш, що нічого спільного у вас немає, окрім безпробудних веселощів з алкоголем, танцями і т.д. Але ці думки ти хутенько проганяєш і починаєш себе нахвалювати: що тепер ти став більше схожий на більшу частину людей, молоді, що тепер тебе не цураються, а запрошують на різні «заходи» тощо. Цього на деякий час вистачає, але ненадовго. Людина, ти і я, є створінням Божим, створінням, яке має у своїй основі Божу частку. Найголовніші наші думки, мрії, питання випливають із природи, яку дав нам Господь Бог. Але часто видається, ніби на землі справжнім Богом є людина, ми самі, що ми можемо робити зі своїм життям, що нам сподобається, зі своїм тілом — чого самі забажаємо. І таким чином ми забуваємо про душу, про її безконечне існування у Божому світлі. Життєвий шлях самого лише тіла — це невеликий відрізок часу порівняно з безконечним життям нашої душі. А ми так легко це розмінюємо на хвилини задоволення своїх пожадань. Але Бог наш безконечно добрий, і Він до останнього чекає на нас і кличе до себе. І наше завдання — вхопитися з усіх сил за цей шанс, даний Богом, опам’ятатися і вийти з гріховного забуття. Для того ми обдаровані розумом, щоби мати змогу аналізувати свої вчинки та робити висновки.  

" Пригадай, як ти почувався до того важкого гріха, з якого не захотів посповідатися. Пригадай, як легко було на душі та в серці. Пригадай, як хотілося бути у храмі й довго-довго розмовляти з Христом у Пресвятих Дарах.

  Пригадай, як ти почувався до того важкого гріха, з якого не захотів посповідатися. Пригадай, як легко було на душі та в серці. Пригадай, як хотілося бути у храмі й довго-довго розмовляти з Христом у Пресвятих Дарах. Пригадай, що тоді у тебе були добрі стосунки і порозуміння з найближчими. У тебе були ті, хто цікавився тобою як особистістю, а не тільки як приятелем для спільної випивки абощо. Пригадай те, що було тоді, й порівняй із тим, що маєш, сидячи у багні. Де ти був щасливий? Де ти почуваєшся справжнім Божим дитям? Де ти відчуваєш у собі Бога? …Нарешті ти вирішив піти до сповіді. Й тут виринають ті ж самі заперечення: той самий священик, ті самі упередження, те саме небажання давати обіцянку виправитися… Все це говорить наша «людська», не найкраща частина. У таких думках ми забуваємо про справжню мету священика, який є посередником Бога. Пам’ятай, що священик (а через нього Бог) не має на меті образити чи принизити тебе, чи засудити. Бог через нього хоче показати тобі свою любов у таємниці відпущення гріхів. Ти не йдеш до сповіді, бо не віриш, що гріхи будуть насправді відпущені, знищені, так ніби їх і не було? Ну то ти ж маєш справу з Богом, а не аби з ким. І тому, власне, сповідь є таїнством і таємницею: Бог спроможний зробити те, чого ти не розумієш. Перевір.  

" Ти не йдеш до сповіді, бо не віриш, що гріхи будуть насправді відпущені, знищені, так ніби їх і не було? Ну то ти ж маєш справу з Богом, а не аби з ким. І тому, власне, сповідь є таїнством і таємницею: Бог спроможний зробити те, чого ти не розумієш. Перевір.

  Щоби приступити до щирої сповіді, ти маєш пам’ятати про молитву за свого сповідника, який також є тільки людиною, із власним світоглядом, життєвим досвідом. Він має справжню потребу в молитві про добре розуміння тебе під час сповіді. Але, підходячи до конфесіоналу, ти маєш забути про людину, яка там сидить, і пам’ятати тільки про Бога, який хоче почути твій голос, твою згоду визнати гріхи (які Він знає, але потребує, щоб ти їх визнав, аби вони були відпущені). Стань навколішки, перехрестися, привітайся: «Слава Ісусу Христу». Заплющ очі, аби ніщо не відволікало твоєї уваги. Можеш уявити себе малою дитиною, яка прийшла до люблячого Батька зізнатися у своїй шкоді та помилках. Перекажи свої гріхи щиро, без затаювання, без неправильної сором’язливості (перед людиною складно це вимовити, а як буде перед Богом, ангелами і всією Церквою потім? Краще, нехай це залишиться на землі, у таємниці конфесіоналу, і зникне разом із зникненням часу в кінці віків). Обіцяй виправитися і не думай наперед, що не зможеш. Кожне «Так», сказане Богові, полегшує наступне «Так». Тепер перетворися на слух і будь уважний до того, якого повчання тобі вділить Отець вустами священика. Прийми його слова відкритим серцем, і тієї миті, коли почуєш «я відпускаю тобі твої гріхи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» — твоя душа скине тягар, який ти так довго ніс. Твої очі виливатимуть сльози щастя, твої вуста співатимуть пісню прославлення з новою міццю, твоє серце сильно битиметься у мить прийняття Святого Причастя, бо ти очистився. Немає на світі більшої радості, аніж щира сповідь і прийняття Тіла і Крові Господа Христа!   За матеріалами: Надія Краснянкова, Каталіцкі Веснік

Ефект папи Бергольйо

Повно людей на Месах у кожній дієцезії, черги до конфесіоналів — таку ситуацію в італійській Церкві за півроку після обрання Папи Франциска описує портал Vatican Insider. Наводяться думки священиків, що завдяки новому Папі ніхто не почувається відкиненим. Портал щоденного видання «La Stampa» зауважує, що т. зв. ефект Берґольйо (добре помітний на площі св. Петра, де на зустрічі з Папою Франциском прибувають величезні натовпи) має також свої менш очевидні наслідки. Це масовий наплив вірних до Церкви, зокрема до сповіді. «Франциск дуже багатьох вірних наблизив до таїнства примирення», — сказав настоятель кармелітської спільноти о. Альберто Компаньюччі. Він підкреслив, що чимало людей повернулися до колись покинутої практики сповіді. Усе це, на його думку, — завдяки «чутливості й милосердю, з якими Папа прочиняє навстіж двері Церкви». Настоятель однієї з парафій у регіоні Марке, Джованні Россі, оцінює: «Папа не революціонізував доктрину, але він впровадив клімат і стиль відкритості та слухання». Зазначається, що дух оновлення у Римі відчутний також і на периферіях великих італійських міст. «Нарешті люди відчувають, що їх вислуховують, а не засуджують», — сказав о. Джуліано Фйорентіно, засновник спільноти «Ойкос», яка несе допомогу наркоманам. На його погляд, зростає готовність діалогу на теми, які раніше викликали у Церкві страх. На його переконання, це заслуга Папи Франциска, який вчить, що обов’язковим елементом сповіді має бути діалог. А це, додав о. Фйорентіно, робить так, що «обвалюються мури недовіри». Стосовно різних оцінок позиції відкритості Папи щодо гомосексуалістів і розлучених, теолог Джанні Дженнарі каже, що закиди у «релятивізмі», інколи роблені Папі, є «абсурдними». «Папа вміщує доктринальні питання у душпастирському контексті сакраментальної сповіді та щоденного життя людини Церкви. Це перехід від моралізаторства до християнської моральності», — підкреслив Дженнарі. Цю різницю він пояснює так: «Мораліст зустрічається з грішником і одразу кидає йому в обличчя, що він згрішив, і відвертається в інший бік. А той, хто моральний, слухає грішника, який сам і так уже знає, що ним є, і виражає готовність супроводити його на шляху навернення». Він нагадує також, що Папа Франциск часто повторює у проповідях: він сам грішник. «Але це ж прекрасно, що коли ми усвідомлюємо, що ми грішники, то знаходимо милосердя Бога, який завжди прощає», — каже Папа.

Послухаймо історію нашої церкви та держави в честь 1025- ліття християнства України

Цикл радіопередач Національної радіокомпанія України. Здійснення цього проекту - це духовно-просвітницька акція, що має навернути українців до кращого розуміння своєї історії, місця нашої держави в контексті розвитку світової християнської культури, значення наших видатних діячів Церкви, прославлених українських святих, духовних пастирів, полемістів, предстоятелів Церкви у загальній картині становлення християнства у світі. Тематика програм охоплює часи від Різдва Христового до сьогодні. Від появи, народження Церкви на землі, через часи гонінь, єресей, Вселенських соборів, Середньовіччя, Реформації і аж до теперішніх часів, до становлення сучасної картини побутування християнства в Україні і світі. Історія Церкви багата на факти, що дивують чи спантеличують, вражають чи захоплюють. Ця історія, в центрі якої стоїть постать Ісуса Христа - це історія вірності і відданості, історія величних подвигів в ім’я Істини. Як посеред розпусного язичницького Риму поставали постаті небесної чистоти, полум’яні промовці-апологети Церкви? Як у буремні часи гонінь гартувалися уми перших богословів і вибудовувалася струнка ієрархічна структура Церкви? Як люди на берегах Борисфена удостоїлися честі апостольської проповіді і як поставала Церква на наших теренах? За яких умов постало друкарство в Україні? У яких запеклих суперечках творилися пам’ятки полемічної, богословської та богослужбової літератури на кшталт послань Івана Вишенського чи Требника й Служебника Петра Могили та його ж Катехізису? Про все це та багато чого іншого ви дізнаєтеся із програм спеціального проекту Національної радіокомпанії України "Історія Християнської Церкви". www.nrcu.gov.ua/ua/1025/

Папа: Не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію!

Папа: Не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію!

Про Марію, як знак надії для людства, а також про есхатологічні образи Богородиці і Церкви з книги Одкровення говорив під час проповіді Папа Франциск. Месу в урочистість Внебовзяття він відправив у храмі св.Томи з Вілланови у Кастель Гандольфо, куди прибув на один день. У проповіді Святіший Отець звернувся до ІІ Ватиканського Собору, а саме до розділів догматичної Конституції про Церкву, присвячених Богородиці. Зокрема, в 59-му пункті читаємо: «Непорочна Діва, збережена від усякої плями первородного гріха, закінчивши перебіг Свого земного життя, була взята до небесної слави з тілом і душею і прославлена Господом як Цариця всесвіту», а 68-ий пункт зазначає, що «Мати Ісуса, як прославлена у небі з тілом і душею, є образом і первістком Церкви, яка повинна мати своє довершення в майбутньому житті, так і на цій землі сяє як знамення впевненої надії та утіхи для Божого Люду на його шляху, аж поки не прийде день Господній». «У світлі цього прекрасного образу нашої Матері, – сказав Папа Франциск, – можемо розглянути зміст біблійних читань, зосереджуючись на трьох словах: боротьба, воскресіння, надія. Першим читанням був уривок з Книги Одкровення, який представляє боротьбу між жінкою та драконом. Жінка, за словами Святішого Отця, представляє Церкву, з одного боку прославлену та тріумфуючу, а з другого – ще у болях. І такою, насправді, є Церква: якщо на Небі вона бере участь у славі свого Господа, то в історії постійно переживає випробування та виклики. І в цій боротьбі Марія ніколи не залишає Христових учнів – Мати Христа і Мати Церкви є завжди з нами. У певному сенсі, Вона поділяє цей подвійний стан. Вона, очевидно, назавжди ввійшла в славу Небес, але це не означає, що Вона від нас віддалена. Навпаки, Марія нас супроводить, підтримує християн у боротьбі із силами зла. «Молитва разом з Марією, – наголосив Папа, – зокрема Розарій, має вимір боротьби. Це молитва, яка підтримує у боротьбі проти лукавого та його спільників». У другому читанні (з Першого послання святого Павла Апостола до Корінтян) йдеться про воскресіння. Святий апостол наполягає на тому, що бути християнином означає вірити, що Христос насправді воскрес із мертвих. Святіший Отець наголосив, що вся наша віра ґрунтується на цій фундаментальній істині, що не є тільки ідеєю, але подією. Також і Внебовзяття Пречистої Діви Марії з тілом і душею вписується у Христове Воскресіння. Людська природа Матері «залучена» Сином у Її переході через смерть. Ісус назавжди увійшов у вічне життя разом з Своєю людською природою, яку отримав від Марії. І так само Вона, Мати, яка вірно слідувала за Ним протягом усього життя, слідувала за Ним серцем, увійшла з Ним у вічне життя, яке називаємо також і небом, Раєм, Домом Отця. «Також і Марії зазнала мучеництва хреста: мучеництво Свого серця, мучеництво душі. Вона дуже страждала у Своєму серці, коли Ісус страждав на хресті. – сказав Папа. – Страждання Сина Вона пережила до глибини душі. Вона була повністю з Ним з’єднана у смерті і тому отримала дар воскресіння. Христос – первісток воскреслих, і Марія – первісток відкуплених, перша із тих, що належать Христові. Вона – наша Мати, але може сказати, що також наша Представниця, наша Сестра». Святіший Отець також зупинився на слові надія, яке пропонує читання Євангелії від святого Луки. Папа підкреслив, що надія – це чеснота тих, хто переживаючи конфлікт, щоденну боротьбу між життям і смертю, між добром і злом, вірить у Христове Воскресіння, у перемогу Любові. Magnificat (Пісня Богородиці) – це пісня надії, пісня Божого люду, який прямує історією. Це пісня багатьох святих, деяких відомих, інших, дуже багатьох, незнаних, але добре відомих Богові: матерів, батьків, катехитів, місіонерів, священиків сестер-монахинь, молоді, також і дітей, дідусів, бабусь, які вийшли назустріч життєвій боротьбі, несучи у серці надію незнаних і покірних. Папа сказав: «Величає душа моє Господа» – також і сьогодні співає Церква і співає в кожній частині світу. Цей гімн особливо потужний там, де сьогодні Христове Тіло зазнає страждань. Де є хрест, там також і для нас, християн, існує надія. Завжди. Якщо не маємо надії, ми не є християнами. Тому, – наголосив Святіший Отець, – я люблю повторювати: не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію, щоб у нас не вкрали надію, бо ця сила є благодаттю, Божим даром, який провадить вперед, вдивляючись у Небо. Там є завжди Марія, близька до тих спільнот і тих наших братів, крокуючи з ними, страждає з ними, і разом з ними співає Magnificat надії. За матеріалами: Радіо Ватикан  

Що буде, якщо висповідатися не перед священиком, а перед мирянином?

Сповідь Питання: Чи може людина, яка помирає, висповідатися перед мирянином і отримати від нього розгрішення, якщо немає можливості звернутися до священика? Чи буде така сповідь дійсною? І ще одне питання: якщо мирянин видає себе за священика, то чи будуть дійсними таїнства, які він уділяє? Відповідь: Щоб сповідь була таїнством, вона повинна здійснюватися перед людиною, яка в цей момент має владу примиряти з Христом і з Церквою. Таку владу – діяти in persona Christi et Ecclesiae – тобто ототожнюючись з Христом і Церквою – має тільки священик. Цю владу він отримав через посередництво Таїнства Священства разом з отриманим від свого єпископа повноваженням опікуватися паствою. Тому сповідь перед мирянином, навіть якщо вона здійснюється на порозі смерті, не є Таїнством. Проте в разі відсутності священика можна висповідати свої гріхи перед мирянином, але без розгрішення, а тільки з метою збудити в собі щире покаяння і попросити прощення у Христа і Церкви через цю людину, свого брата у Христі, члена тієї ж Церкви. Зрозуміло, що така сповідь не буде таїнством і не може закінчуватися відпущенням гріхів. Мирянин не має влади відпускати гріхи, і якби він виголосив формулу розгрішення, то вона була б недійсною. Святий Тома Аквінський у «Сумі теології» приділив особливу увагу саме цьому питанню. І ось що він пише: «Благодать, що дається через таїнства, сходить від Глави до членів. Тому служителем таїнства, через якого передається благодать, може бути тільки той, хто може виконувати функцію служіння істинного Тіла Христового. Вона ж належить тільки священикові, що має владу освячувати Євхаристію. І оскільки через таїнство покаяння передається благодать, то тільки священик може бути служителем цього таїнства. Тому тільки перед ним треба сповідатися, тому що сповідь здійснюється перед служителями Церкви». «Покаяння, – пише далі св. Тома Аквінський, – це таїнство необхідності, так само як і хрещення. Хрещення, як таїнство необхідності, має дві категорії служителів: перша категорія повинна хрестити відповідно до служіння, і вона складається зі священиків. Друга категорія уділяє хрещення в разі необхідності. Так само і для покаяння: служитель, який приймає сповідь відповідно до служіння, – це священик. Але у випадку необхідності мирянин може замінити священика і вислухати сповідь». Але  йдеться тільки про те, щоб вислухати, а не уділити таїнство примирення з відпущенням гріхів. Св. Тома пояснює сенс такої сповіді: «У таїнстві покаяння є не тільки елементи, покладені на служителя, тобто відпущення гріхів і накладення покути, але й елементи, покладені на того, хто отримує це таїнство, і вони так само істотні: це збудити в собі жаль і визнати свої гріхи. Покута залежить частково від служителя, який її накладає, а частково від того, хто кається і її виконує. По можливості, для повноти таїнства повинні співдіяти обидва елементи. Але у випадку нагальної потреби людина, яка кається, повинна зробити те, що залежить від неї: розкаятися і висповідати свої гріхи тому, перед ким це можливо зробити. І хоча мирянин не може повністю уділити це таїнство, виконуючи обов'язки священика, тобто даючи розгрішення, проте Первосвященик заповнює відсутність служителя. У цьому випадку сповідь, здійснена перед мирянином, але з бажанням зробити її перед священиком, в певному сенсі є таїнственною. Але це не таїнство в повному розумінні, оскільки в ньому немає відпущення гріхів». «За допомогою таїнств, – продовжує св. Тома, – людина повинна примиритися не тільки з Богом, але і з Церквою. Але вона не може примиритися з Церквою, якщо освячуюча місія Церкви її не досягає. У хрещенні це освячення досягає людину через зовнішній елемент (воду), освячену «через  посередництво слова» (Еф. 5, 26) відповідно до обряду Церкви, – незалежно від служителя цього таїнства. Що стосується таїнства покаяння, то освячуюча благодать Церкви не досягає людину без служителя. І навіть якщо людина, яка висповідалася перед мирянином у разі необхідності, отримала прощення Бога, зробивши все можливе для сповнення Божественної заповіді про сповідь, вона все ж не примиряється з Церквою і не може бути допущена до таїнств без попереднього відпущення гріхів священиком: точно так само як бажання прийняти хрещення не допускає до Євхаристії». Перейдемо до другої частини нашого питання: якщо мирянин видає себе за священика, то чи будуть дійсними Таїнства, які він уділяє? Відповідь проста: дії, вчинені тим, хто не має повноважень таїнства священства і видає себе за священика, не тільки є святотатством, але вони також є недійсними. Якщо фальшивий «священик» служить Літургію, то вона недійсна. Це обман віруючих, оскільки він спонукає їх до щирого поклоніння перед звичайним хлібом і вином і причащання ними. Що стосується сповіді, то зрозуміло, що відпущення гріхів у такому випадку недійсне. При цьому треба зауважити, що віруючі, які стали жертвою фальшивих священиків, не мають провини. Тому їхні гріхи, висповідані перед шахраєм, будуть прощені на наступній сповіді. Зазвичай на сповіді людина просить вибачення також за гріхи, яких вона не пам'ятає. Але навіть якщо вона не говорить цих слів, священик, даючи розгрішення, має на увазі і прощення мимоволі забутих гріхів. Таїнство подружжя, уділене лжесвящеником, також недійсне. Однак в латинському обряді служителями цього таїнства є самі люди, які беруть шлюб, а священик є лише повноважним церковним свідком. Тому Церква може визнавати такий недійсний шлюб, не вдаючись до повторного уділення таїнства. Католицький Оглядач

Хрещення Русі, 1025 років

Володимир же був переможений пожадливістю до жінок. І наложниць було у нього триста в Вишгороді, триста в Білігороді і двісті на Берестовім в невеликому селі, яке і нині називають Берестове. І був ненаситним у блуді, і приводив до себе заміжніх жінок і дівиць розбещував, бо був жонолюбець Інколи здається що Нестор-літописець, пишучи про життя князя Володимира до його хрещення, навмисно смакує його гріхи – жорстокість, пияцтво, любов до жінок – щоб показати як потім змінилось його життя. Взагалі, історія навернення Володимира, наведена в «Повісті временних літ», переповнена байками і анекдотами. Взяти хоча б історію про те як до князя Володимира приходили місіонери від різних вір. Особливо яскраво показана і розійшлася на анекдоти зустріч князя з мусульманами: Володимир же слухав їх, бо і сам любив жінок і грішив з ними багато, і вислухав з насолодою. Але ось це було йому не любо: обрізання, заборона їсти свинину, а особливо заборона випивати. Сказав: «Русі веселіє єсть піті – не можемо без того биті». Трохи більш вірогідно показана подорож послів від князя до Константинополя і їхня захоплення розповідь про це надзвичайне місто: «І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнять із нею». sofiaЧи відправляв князь насправді делегацію на предмет перевірки грецької віри, але легенда ця цілком вірно перелає враження русів від краси і високої культури Візантії – адже незважаючи на моральний занепад в державі, незважаючи на постійні інтриги і змови в місцевій політиці ромейська держава все ще була єдиним місцем в тодішньому світі де культурне і наукове життя не переривалось варварськими навалами, де храми, палаци ї бібліотеки зберігались з часів Римської Імперії, і навіть периферійні храми мали фрески й мозаїки котрі і не снились тодішнім європейцям. Собор Паризької Богоматері буде закладений лише через двісті з гаком років – а Софійський собор заворожував мореплавців вже кілька століть! Але краса цареградських соборів і красномовність грецьких місіонерів лише готували князя до рішучого кроку, а власне поштовх безпосередньо до хрещення Володимира дали зовсім інші події. «Повість временних літ» згадує: І послав Володимир до царів Василія й Костянтина, кажучи так: «Оце Корсунь узяв, город ваш славний. Прочував, що маєте сестру дівицю, і якщо не віддасте за мене, то зроблю столиці вашій те, що цьому городу зробив». І, почувши це, царі послали відповідь: «Не личить християнок за поганих віддавати. А коли охрестишся, то візьмеш її, і доступиш царства небесного, і з нами єдиновірником будеш». І вислухав це Володимир і сказав посланцям від царів: «Скажіть царям так: «Я охрещусь, оскільки ще до днів цих уподобав закон ваш, і любий він мені, і віра ваша». І почувши це, царі вблагали сестру свою на ймення Анна, і послали до Володимира, кажучи: «Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе». Подібним чином пише про хрещення Володимира арабський історик Яхья Антиохійський: «... і спонукала Василія нужда послати до царя русів, – а вони його вороги, – щоб просити їх допомогти йому. І погодився він на це. І уклали вони між собою договір про свояцтво, і женився цар русів на сестрі царя Василя, після того як він поставив йому умову, щоб той хрестився і весь народ його країни» Пише про навернення нашого князя ще один арабський історик Ібн ал-Макіна: «Сильно почав боятися імператор Василь Варди Фоки. Тому змушений був послати до короля русів і просити в нього допомоги. Той обіцяв йому її, просячи його вступити в родинний союз. І взяв король Володимир заміж сестру імператора Римського Василя, після того як цей переконав його, щоб він прийняв християнську віру» vladimirОтже, імператор не міг самотужки впоратись з повсталим з повсталим вельможею, і попросив про допомогу Володимира. Володимир поставив умову – якщо імператор віддасть за нього свою сестру. Сестра імператора в якості княгині – це принесло б і певні привілеї в торгових відносинах, і певний престиж князеві й державі. Але стрижнем європейської культури – від Греції до Ірландії було християнство, і умовою приєднання до європейської культури було християнство. Хочеш бути з нами – шануй нашого Бога. Отже, імператор поставив князеві вимогу: охреститись. І князь Володимир погодився. Наскільки щирим він був, приймаючи хрещення, про це знав, напевно лише він. Але такі серйозні кроки з одних лише політичних міркувань не роблять, та й дивлячись по усьому, до нової віри він поставився відповідально, і наступні дії князя видають в ньому ревного борця за ствердження нової віри. Навіть занадто ревного – як то часто буває з неофітами: повелів звергнути всіх кумирів: одних порубать, а других попалити. Перуна ж повелів прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами. І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами. І коли тягли Перуна Ручаєм до Дніпра, оплакували його невірнії люди, бо ще не прийняли хрещення. Після цього Володимир послав своїх посланців по всьому городу сказати: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб,— той буде ворог мій». І почувши це, люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри». І ввійшли всі в воду, а попи ж стояли і творили молитву. Хрещення киян було звершено насильно – і лише потужний авторитет князя врятував його від заворушень. Повість минулих літ каже що охрестились кияни без великих проблем – зате інші літописи кажуть про масові протести в Новгороді, другому за значенням міста княжої Русі. Збереглось кілька байок про те як новгородці не хотіли приймати нову віру, як волхв на ім'я Соловій закликав гнів богів на людей князя і як княжий посадник з іменем Воробій переміг його. Волхв казав народові що майбутнє відкрито йому. Посадник спитав тоді волхва чи знає він що зробить завтра. Волхв сказав що завтра звершить великі справи. Посадник відповів що той помиляється, вихопив з-під плаща сокиру і зарубав волхва. «Добриня хрестив Новгород вогнем, а Путята мечем» - прислів'я це свідчить що не всюди нову віру приймали так легко. Не треба бути святим щоб зрозуміти що такий спосіб прийняття християнства не зовсім відповідає і заповідям Божим, і самому духу християнства. Навернення до Христа – це добровільний крок, котрий поєднується з певним духовним переживанням. Загнавши язичника в річку і почитавши над ним молитви можна хіба що з сухого язичника зробити мокрого. Та й силоміць любити Бога не змусиш. Але в ті часи ніхто не вважав релігію справою виключно особистою. Про такі речі говорили лише давні римляни – і то для християн вони робили виключення, змушуючи їх шанувати римських богів за допомогою тортур та страт. В суворі ж часи Раннього Середньовіччя варварські королі часто-густо вважали що якої віри вождь – такої мають бути і його підлеглі. kreshenieЗвісно, не всюди і не завжди. Історія знає приклади і м'якої християнізації, коли проповідники потихеньку навертали на свій бік більшість жителів, а потім решти язичників розуміли що триматись за старі вірування їм немає сенсу. Саме так навернулись до Христа готи, ірландці, франки, англосакси. А бувало і так що християнство приймав король, а потім тягнув за собою своїх підданих. Так, наприклад, Карл Великий насильно хрестив німецьких саксів – але особливого успіху його зусилля не мали, аж поки вождь саксів не прийняв Христа добровільно. Олаф Трюгвассон теж силоміць хрестив Норвегію. І наслідком цього було повстання і загибель Олафа в бою. Наступники конунга, також християни, вже не повторювали його помилок і мирно чекали поки люди приймуть Христа без його примусу. Князь Володимир був людиною свого часу, з досить грубими явленнями про свободу волі і віросповідання. До того ж, на момент хрещення Русі він сам був християнином не так давно, і мало що знав про те як слід проповідувати. Інша справа що візантійці йому це не пояснили – але це вже проблеми візантійців. Але одне можна сказати напевно – те що він робив, він робив від щирого серця. І якби кияни були аж так принципово проти – вони зробили б з ним приблизно те що древляни зробили з князем Ігорем. Тим більше що християн в той час в Києві було чимало і на дніпрових пагорбах про Христа вже знали. А ще – Володимир це чудово розумів що викупавши киян в Дніпрі, він не зробить їх християнами. Для цього потрібні школи, церкви і наполеглива робота сотень та тисяч відданій своїй справі вчителів та проповідників. І наступні кроки князя були скеровані якраз на створення та зміцнення мережі шкіл і церков. Принаймні, так вважав Нестор Літописець: Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: «Боже великий, що створив небо і землю! Зглянься на нових людей своїх, дай же їм, Господи, пізнати тебе, істинного Бога, І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І почав забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне. Отже, щоб пізнати Бога по-справжньому нам потрібні були церкви, а головне – школи. І поступово вони починають будуватись. Тут нам стала в пригоді Біблія Кирила і Мефодія – адже мова, котрою вони брати-просвітники переклали священні книги сто років тому, хоча і відрізнялась дещо від мови котрою говорили на наших землях, але все одно була для русинів близькою і зрозумілою. Отже, на Русь змогли їхати священики й викладачі не лише з Візантії, а ще з Болгарії – і прибувши на місце вони вже могли проповідувати людям без перекладача. Цікаво що і князь Володимир, і його наступники досить швидко навчились відділяти мух від котлет. Тобто, християнську віру від візантійської політики. І в той час як грецькі монахи переконували Володимира що вчення католиків спотворене, але і князь радо приймав католицьких місіонерів, а наступники його, починаючи з Ярослава Мудрого, залюбки віддавали своїх доньок за католицьких королів, і самі одружувались на католичках. Та й військовим найманцям з Європи, котрі служили в княжих дружинах, ніхто не заважав сповідувати їхню віру. brunon222В 11 столітті Наприклад, святий Бруно Кверфуртський проходив через Русь коли йшов проповідувати печенігам. Володимир прийняв його з пошаною, особисто проводив до самих кордонів своєї держави, а потім – надавав місіонерові і його наступникам усіляку допомогу. Цілком можливо що саме завдяки хрещенню печенігів припинилася вікова ворожнеча між ними та Руссю. Пізніше на Русь час від часу приходили монахи з Німеччини – і з княжою допомогою збирали тут щедру милостиню. Наслідуючи прикладу святих Кирила і Мефодія, Володимир і його наступники робили все щоб сварки між Римом і Константинополем не доходили до Києва, і в руській державі католики і православні уживались мирно і разом, хоча і кожен в своєму храмі, славили одного Бога. На княжу десятину в Києві була зведена перша велика мурована церква – мабуть, перша мурована будівля руської держави. З часом подібні церкви з'являються і в інших містах Русі. А через пару десятиліть – крихітний відрізок часу як для Раннього Середньовіччя – в Києві було кілька монастирів зі школами, а за містом – Печерська Лавра, створена місцевими ченцями-добровольцями майже без участі греків. Син князя Володимира, Ярослав Мудрий, склав перший руський кодекс законів, заснував величезну бібліотеку, звів в місті величний Софійський собор, котрий не поступався багатьом церквам Європи і Візантії, призначив митрополита-русина за походженням, і митрополит цей, Іларіон Київський, написав перший письмовий твір давньоруської літератури – «Слово про Закон і Благодать». Від язичницької держави до Софії Київської – цей величезний крок був зроблений менше ніж за півстоліття, за життя одного покоління. Батько приносив людські жертви – а син збудував один з найвеличніших соборів православного світу! Звісно, околиці Русі були далекі від київських реалій. В містах християнство перемогло лише у 12 столітті, а в селах язичництво в тому чи іншому вигляді зберігалось навіть через чотириста років після хрещення Володимира, та й зараз відголоски давніх вірувань неважко роздивитись в наших традиціях і обрядах. Щоб Блага Звістка від берегів Києва дійшла до берегів Волги та Дністра потрібно було чимало часу і зусиль. Зусиль не лише князів і бояр, а і міщан, готових терпіти церкву в своєму місті, і священиків, готових йти на край світу щоб проповідувати людям Христа. І призвело це до нечуваного культурного підйому Київської Русі. Архітектура, література, освіта, право – все це прийшло до нас або разом з християнством, або завдяки йому. І якби князь Володимир не мав іншого методу переконання ніж вогонь і меч – такий культурний підйом був би неможливий. Такі речі з-під палки не робляться. Але на жаль, імена сотень священиків, вчителів, єпископів, письменників – правдивих хрестителів Русі, котрі пояснювали людям що значить жертва Христа і праведне життя, що значить бути християнином і для чого треба ходити до церкви. На жаль, Нестор-Літописець, Іларіон Київський, і історики пізніших часів, і ми з вами запам'ятали лише князя Володимира, котрий загнав киян в Почайну і дав священикам прочитати над ними молитви, значення котрих кияни, напевно, не дуже й розуміли. Але так чи інакше, цим він не звершив хрещення Русі, а радше розпочав його, дав поштовх цій справі – і за це йому хай буде подяка. А продовжували її і Іларіон Київський, і Володимир Мономах, і Сергій Радонезький, і Констянтин Острозький, і Іпатій Потій, і Петро Могила, і Іван Мазепа... А тепер – черга вже за нами! Віктор Заславський, історик, краєзнавець, публіцист   

Папа Франциск: Християнин – це людина радості

27.06.13 18:57 / Рубрика: Новини

 
Папа Франциск   Є люди, які надягають маску християн і грішать, або живуть дуже поверховним життям чи відзначаються надмірною негнучкістю, забуваючи, таким чином, про те, що справжній християнин – це людина радості, яка опирає свою віру на скелі Христа. Це була одна із головних думок, над якими Святіший Отець Франциск запропонував призадуматись присутнім на Святій Месі у каплиці ватиканської резиденції «Дім Святої Марти» у четвер 26 червня.   Того дня з Папою співслужив кардинал Раймунду Дамасену Ассіс, Архиєпископ Апаресіди у Бразилії, а також інші єпископи та священики. В Євхаристійному богослуженні взяли участь представники Медичної Служби Апостольської Столиці, на чолі з їхнім директором та особистим лікарем Вселенського Архиєрея, доктором Патріціо Поліскою.   У своїй проповіді Папа звернув увагу на дві крайності у християнському житті: часто християни є або суворими і сумними, або радісними, але без розуміння ідеї християнської радості. А також, аналізуючи історію християнства, можна сказати, що існували два типи християн: «християни слів», тобто ті, які лише говорять «Господи Господи», і «християни вчинків», які своєю поведінкою дають свідчення своїх християнських переконань.   Єпископ Риму, коментуючи біблійний уривок з Євангелії від Матея, який був прочитаний того дня під час Святої Меси, наголосив, що завжди існувала спокуса жити наше християнство поза скалою, якою є сам Христос, тобто будувати своє життя на чомусь іншому, а не на міцній основі, на Господі Ісусі. Лише тоді, коли будуємо своє життя на надійній скелі, на Ісусі, то навіть, як випаде сильний дощ, розлиються потоки і подують сильні вітри, той дім встоїться. На жаль, сказав Папа, в минулому, а також й у наші дні, є чимало християн лише на словах, які впадають у спокусу будувати своє християнське життя без Христа.   Придивляючись ближче тим «християнам слів», які лише на словах є учнями Ісуса, Єпископ Риму вказав на деякі їхні характеристики. Він наголосив, що є два зразки таких християн. Перші – це ті, які замість любити скелю, тобто Ісуса Христа, люблять лише гарні слова, а тому залишаються лише на поверхні християнського життя, як слід не занурюючись у нього. Вони є гностиками наших днів. Інший зразок – це суворі і сумні християни, які, як пожартував Святіший Отець, завжди дивляться у підлогу. Вони вважають, що бути християнином, вимагає жити у постійній жалобі. Вселенський Архиєрей наголосив, що у наш час є досить багато таких християн, але вони не є справжніми християнами, вони лише надягають маску християн. «Вони не знають, Ким є Господь, не знають, що це є скеля, не є вільними християнами. І, говорячи дещо простіше, вони не мають радості».   Той перший зразок християн, про яких ми говорили, можна охарактеризувати певною веселістю, але вона є лише поверховною. Натомість другий зразок відзначається «безперервним похоронним чуванням», не усвідомлюючи, чим є християнська радість і не вміючи втішатись життям, яке нам подарував Господь, оскільки не вміють говорити із Спасителем. Вони не відчувають себе на Христі, як на міцній скелі, і не лише не є радісними, але й не є вільними. Як бачимо, одні є в’язнями поверховності, а другі є в’язнями суворості. В житті таких людей Святий Дух, Який вчиняє особу вільною, не знаходить місця. А на закінчення Папа підкреслив, що Господь запрошує нас будувати наше християнське життя на Ньому, на скелі, на тому, що дає нам свободу і радість.   За матеріалами: Радіо Ватикан      

Церква. Скликати чи народити?

Багато вірян пам’ятають піднесений дух кінця 1980-х – початку 1990-х років. Тоді (на тлі турбот про дефіцитні товари, виснажливих черг і дихання на ладан тодішньої форми суспільного ладу) «дозвіл» – як це називали – ходити до храмів був сприйнятий як довго-довго очікуване полегшення. Це полегшення, якого багато віруючих не дочекалися. Одні до нього ставилися (й досі ставляться) з глибоко вкоріненою підозрою і воліють не похвалятися, що до якогось там храму ходили, пам’ятаючи, яку ціну в кар’єрі треба було раніше за це платити, які сімейні та внутрішні компроміси допускати. Інші – з байдужістю або відчуттям якогось мінімального задоволення помічають у середніх рядах святинь декількох посивілих, часто вже колишніх працівників… бюджетної сфери, які колись по Великодніх та Різдвяних святах стояли перед храмами, не пускаючи туди вірних, особливо дітей, а в інші дні «заохочували» цих же школярів долучатися до неуникних тоді молодіжних організацій. Батьків же цих дітей «обдаровували своєю увагою» більш солідні колеги із бюджетної сфери, які з улесливо-дружнім виглядом, але витомлюючи душу тривогами і безсонням, заохочували до «співпраці на благо Родіни» і легенько нагадували, що пам’ятають про кожного… На щастя, Господь милосердний, і для кожного в Церкві знайдеться місце в середньому ряду. Як для св. Павла. А крім того, можна розраховувати на все ще чималі організаторські здібності колишніх працівників та їхній творчий потенціал. Та й слава Богу. Побільше б колишніх (і теперішніх) наверталося… Даруйте за довгий відступ. Отже, початок 1990-х знаменувався пожвавленням релігійного життя. Багато людей щиро навернулися і стали практикуючими християнами. Здавалося, виникла позитивна тенденція поступового збільшення кількості недільних прихожан… Так, виникла, але незадовго стала спадати. Якогось особливого входження «мас» до Церкви не відбулося. А тепер ми вже не один рік молимося за упокій тих душ, чиїми молитвами та незламністю Церква вижила в роки гонінь. Їх уже немає. І демографічна статистика не свідчить про збільшення християн. Кількість парафіян зменшується. Що ж робити? Навколо повно-повнісінько людей, які не належать до жодного віросповідання. І починати належати до якогось конкретного, схоже, не квапляться. Для них, а скоріше для їхньої уяви, вимоги Церкви – заповіді – є нездоланним бар’єром. Так. Ми помічаємо, що час від часу – причому більше по містах, ніж у селі, й нерідко більше на Сході держави, – на катехизах для дорослих або парафіяльних зустрічах з’являються люди, які за чимось тужать і чогось шукають, яким погано, вони не можуть виповзти зі своїх життєвих помилок (або помилок своїх найближчих). Вони мають певний духовний досвід і хочуть більшого. Більшого – згідно зі своєю, часто далекою від віри, уявою. І тому кожна наступна знайдена ними і відвідана Церква або спільнота – це черговий перехідний етап. Наступний і наступний. Знову і знову. Бо коли закінчується приємний захват від «справжньої віри» і «твердого пристанища», коли врешті Господь добирається до їхнього нутра і намагається загоїти й упорядкувати – нерідко болісно – згниле нутро, то така людина (часто не знаходячи, ба й не шукаючи належної підтримки та духовного керівництва) не має сили вистояти. Отож вирушає на пошуки наступної «справжньої віри» – або, ще гірше, повертається до старого життя, дозволяючи повернутися старому бісу з його ще паскуднішими дружками… Схоже, якогось масового й ефективного, на короткотривалу перспективу, методу зібрання – «скликання» Церкви (яка є скликаною спільнотою: ecclesia – від грецького ек-калейн, скликати) ми поки не спостерігаємо. Не втратити б того, що є! То що ж робити, коли не дуже то й виходить Церкву скликати? Може, ефективнішим було би її… народити. У дослівному значенні. Народжуючи дітей. Це – один із найконкретніших способів примноження вірних. Точніше кажучи, не так народжувати дітей спеціально на благо Церкви і Батьківщини, як не чинити Господові перешкод. Тут би важливе місце посіло відповідне душпастирство. Може, навіть не якесь спеціалізоване, а просто сам факт, що священник (насамперед, але не тільки він) міг би звертати на це пильнішу увагу, додаючи впевненості, що Господь – це Бог, який дає життя, і постійно й сумлінно піклується про нього на землі, а не тільки «потім, у небі». І що наступна – третя, четверта, п’ята дитина – це особливе Господнє благословення, а не патологія. Тема багатодітності та невід’ємні від неї теми віри, егоїзму, радості, стереотипів, покликання, тягарів, – це окремі теми. Тема виховання, і виховання до віри, – теж. Може, якось вдасться до них повернутися. Зараз же варто підкреслити простий зв,язок: Церкви, навіть уже в короткостроковій перспективі, не буде, якщо в ній не народжуватимуться діти. Якщо ваш настоятель у переддень Нового Року зачитує парафіяльну статистику про кількість шлюбів, хрещень і поховань за рік, то це можна виразно помітити. Мені важко говорити про кількості та пропорції, але здається, що в наші дні в Україні уже не бракує християн, освічених духовно та інтелектуально. Доказом цього можуть бути різні релігійні заклади, заходи, ініціативи, реколекції, засоби масової інформації, групи та спільноти – як нові, так і перевірені часом. Є багато людей, особливо молодих, які – так би мовити – якісно шукають Бога і ревно дбають про своє внутрішнє життя. І, може, тепер настав час, щоби ті духовно небайдужі сім’ї, яким є що сказати своїм дітям про Христа, наважились і зробили крок до прийняття чергової дитини. Я вже чую голоси нарікання (може, як прихований докір сумління?): «Ага. Треба спочатку нівроку заробляти… Це не в нашій країні… А що з жахливою втомою? А де міститися? Легко собі патякати по клавіатурі…» Голоси про некомпетенцію автора щодо висновків і хихотіння про доцільність целібату… Тільки, на щастя, все, написане тут про ризик віддатися Господу, довіру Церкві й народження наступної дитини, – не інтелектуальна конструкція. Це помічений досвід. Є сім’ї, в Україні, які надзвичайно скромно заробляють, яким тісно на їхній «житловій площі», які хворіють, втомлюються і бояться за завтрашній день, але ніколи не шкодують про рішення прийняти наступного сина або дочку (Марію, Марту, Марію, Яна, Єву, Софію, Августина, Вікторію, Рафаїла, Єфрема, Олександру, Аліну, Анну, Августина, Дениса, Юлю, Артема, та інших, які ще будуть названі...). Господь їм виразно допомагає. Це також видно. І їхні діти – це точно майбутнє Церкви. Просто хотілося б, щоб цього майбутнього було якомога більше…

Щоб ви хотіли почути під час проповіді в церкві…

 

21.06.201311:45 Kateryna Katrashchuk Нещодавно інтернет сколихнула стаття отця про гріхи, які майже ніколи не почуєш під час сповіді. Коли прочитала її, а пізніше і так звану другу частину, то була в захваті не стільки від того, що почерпнула щось нове, а більше від відваги отця писати про такі речі. Це стало своєрідним поштовхом написати про те, що давно болить.
Подобається
3

Отож, я є парафіянкою УГКЦ більше, ніж 16 років. Спершу ходила до церкви, бо бабця заставляли, а вже з віком почала розуміти певні ланки віри, щось глибше і духовне. Щось, без чого не можна дихати. Напевно твердо можу сказати, що ще донедавна сприймала віру дещо романтично, і лише тепер із розумом. Можливо саме цей романтизм не дозволяв раніше покритикувати священиків.

І так... я не сприймаю проповіді, коли отець переказує Євангеліє, чи говорить про наболілі речі глибоко духовно, що для звичайної смертної особи, яка не має богословської освіти, є просто незрозумілими і виглядають поверхнево. Кажуть, що незнання не звільняє від відповідальності, та все ж часто люди справді  не розуміють певних моральних речей, з якими зустрічаються, чи можливо про це не знають і священнослужителі?

Для прикладу, часто можна почути про цінний дар життя, але я ніколи не чула у церкві під час проповіді про методи контрацепції, про недопустимість використання презервативів християнськими парами, контрацептивних таблеток, про перерваний статевий акт чи внутрішньоматкові засоби («спіраль»), не говорячи вже про хірургічні способи, такі як перев'язування маткових труб чи перетинання (клемування) сім'явиносних проток. Погоджуюсь, що питання статевості людини завжди були і залишаються делікатними, та все ж, я ніколи не чула про заборону мастурбування, гомосексуалізм.

Дуже часто у церкві говориться про любов до ближнього чи у сім'ї. Найбільше поняття, найцікавіше і найширше - та що ми про нього знаєм?!  Я ніколи не чула під час проповіді про пожертвування частинки себе для ближнього, наприклад, про донорство крові, що є величезною проблемою в Україні чи про добровільне, без матеріальної вигоди, дарування органів.

Я ніколи не чула про любов до свого тіла, про неврегульоване харчування та сон, про 5 чашок кави на день, про куріння. Зрештою, рідко можна було почути про застереження на час святкування Великих Свят щодо кількості алкоголю. Я ніколи не чула про безпеку на дорозі, про використання ременя чи шолома, надмірну швидкість.

Оглядаючись на свої студентські роки, жалію, що ніколи не чула про обов'язки на кожному етапі життя. Про те, що не можна списувати, пропускати заняття, зрештою давати хабарі, в якому вигляді вони б не були (гроші чи так звані «кульочки»). Я рідко чула про цінність часу: про багатогодинне сидіння в інтернеті, соціальних мережах, захоплення серіалами. Не чула про марнотратство у нічних клубах чи на відпочинку.

Чомусь так рідко порушуються питання екології: я не знаю чи можна купувати ялинку перед святами, використовувати пластиковий посуд, про економію води і т. д…

Є багато речей, які, можливо, треба самому пізнавати. Але людина часто в таких питаннях, не побоюсь цього слова, є лінивою. Часом її треба підштовхнути шукати відповіді. І допоки церква, принаймі на теренах Галичини, є свого роду авторитетом, то кому як не священнослужителям просвічувати народ у моральній стороні вищезазначених питань?!

Фото: picasaweb.google.com

Про гріхи, які майже ніколи не почуєш у сповідальниці

Продовження теми гріхів, про які майже ніколи не почуєш у сповідальниці