Category Archives: Братство

Проща в Бережани.

В суботу 16 квітня цього року хочемо їхати на прощу в Бережани та Монастирок.

Повертаємося цього ж дня до Львова. У Бережанах відслужимо літургію. А пізніше поїдемо на хресну дорогу в урочище Монастирок. Ціна – 125 гривень. Гроші приймає Ганин Любов.

Подяка

12743546_882091435242063_7872479726493326788_nДякую хористам п. Кібліцькій, оркестру народних інструментів, формації Ва-банк, ансаблю танцю “Серпанок” за проводи коляди 2016!

 


А для того щоб освіжити пам’ять або ж для тих кого не було на концерті зазнято відео творчості всіма улюбленого о. Андрія.

Шість правил маніпулювання людьми в мережі

мережа

Кіберзлочинці дурять людей, використовуючи відомі психологічні правила поведінки. Ці маніпуляції звуться соціотехніками.

В основі дієвості соціотехнік лежать стандарти людської поведінки. Комп’ютери й мережа — то лише знаряддя, які допомагають маніпулювати людьми на відстані. Ефективність цих технік можна пояснити теорією, що викладена психологом Робертом Чалдіні. Він виділив шість правил, які використовуються для маніпулювання. Це правила взаємності, послідовності, суспільного доказу слушності, прихильності, авторитету й недоступності.

Правило взаємності полягає в тому, що люди більше схильні відповідати тій особі, які раніше щось для них зробила. Це дуже часто використовують обманщики, які хочуть здобути чиїсь особисті дані або приховану інформацію. Взамін за отримання, наприклад, якогось гаджету нас просять залишити свої персональні дані або якісь іншу особисту інформацію.

Правило послідовності каже, що люди хочуть, аби їх сприймали як послідовних (серйозних, надійних). І цю послідовність використовують обманщики, наприклад, за допомогою інтернет-тестів на розумність. У таких тестах, буває, аби отримати кінцевий результат зі своїм балом, треба вислати СМС (за подвійну оплату, між іншим) на номер, який з’являється на екрані. Більшість людей послідовно доводять справу до кінця, надсилаючи СМСи.

Наступне правило, визначене Робертом Чалдіні, називається «суспільний доказ слушності». Воно базується на тому, що кожна інформація набуває достовірності тільки тоді, коли її підтримує та схвалює досить велика група людей. Такі ситуації часто зустрічаються у соціальних мережах чи на інтернет-аукціонах. Нерідко для таких випадків створюються фальшиві профілі, які можна використати для створення «громадської думки» про потрібну тему. А ті юзери, які включаються в ці акції, отримують приховані віруси на свої комп’ютери.

Правило прихильності кіберзлочинці використовують, аби дістатися до наших комп’ютерів. Оскільки ми довіряємо своїм знайомим, то охочіше клацнемо на лінк, який прийде з їхньої адреси. Обманщики використовують, наприклад, електронну адресу друга, і так на нашому комп’ютері опиняються програми-шкідники.

Наступне правило — авторитету. Ідеться про те, що той, кого ми поважаємо, легше вплине на нашу поведінку. Довіра до авторитету дозволяє обманщикам надурити юзерів, наприклад, на переказування грошей при проведенні різних інтернет-акцій. Використовується зображення людини, яка має значний суспільний авторитет.

І останнє правило — недоступності. Якщо чогось мало або воно важно доступне, то легше спокусити людей, аби спробували це здобути.

Дуже часто це правило використовується в мережі у так званих пропозиціях last minut, тобто інформаціях, що щось буде доступне ще кілька хвилин, наприклад, найновіша модель смартфона. Але, клікаючи на цей лінк, можна підхопити вірус.

Який висновок із цього всього можна зробити для християн? Насамперед той, що християни — це не якийсь особливий «підвид» людей, більш стійкий до спокус. Або одразу набагато розумніший. Ці правила виведені з загальної типової поведінки, і вони так само можуть бути придатними для віруючих, як і для невіруючих.

Проте для віруючих вникання у ці правила може виявитися пліднішим, ніж для тих, хто не має звички заглиблюватися в себе. Правило взаємності для нас означає, що ми схильні відповідати взаємністю: але це ще й нагода замислитися, як часто ми самі виходимо до когось із доброю пропозицією. Господь не казав просто відповідати добром на добро; ба більше, Він сказав — якщо ви так чините, то чим ви кращі за язичників, які діють саме за цим принципом. Навіть не про крайній випадок ініціативи йдеться («любіть ворогів ваших»), а про звичайну відкритість до ближніх, про вміння помітити їхні потреби. І виходити назустріч цим потребам, не чекаючи «правила взаємності» у відповідь.

Правило послідовності має насамперед нагадати нам, чи всі розпочаті справи ми ретельно довели до кінця, чи чесні ми перед Богом у своїй професійній діяльності, у своїх обов’язках удома та в сім’ї. Не потрібно бути «послідовним» у власних очах, проходячи інтернет-тести на розумність замість того, щоб послідовно й наполегливо поприбирати у домі, якщо мама про це просила, або послідовно винести сміття з повного відра, і тим самим розвіяти в зародку черговий подружній конфлікт…

Суспільний доказ слушності може стати перевіркою на те, наскільки живим є моє християнство, а чи я просто шукаю відповідної групи, аби підлаштуватися під її думку, її схвалення чи несхвалення чогось або когось, і почуватися в цій групі комфортно. Правило прихильності має стосуватися насамперед самого Бога, потім учення Церкви, повчань єпископа, слів священика, науки катехита, і лише в якусь останню чергу — схвалення того, що каже приятель. Хто любить своїх приятелів більше, ніж Мене… А щодо правила авторитету, то воно сьогодні аж кричить про зловживання ним. Скільки ж то усього по інтернету, по книжках, серед живого спілкування — мовляв, так Церква вчить! А де саме «Церква вчить», скільки разів на яку ікону хреститися, і за кого можна, а за кого не можна подавати прохання на молитву, і якої довжини має бути спідниця, щоб увійти до храму?

Щодо правила недоступності, то про це ми знаємо ще з історії про яблуко в райському саду…

І нехай пропозиції last minut скеровують думки християн, особливо восени, під кінець церковного року, до того, що кожен день може стати останнім. Немає сенсу хапатися за те, що не придасться на тому світі. У певному сенсі оферта last minut — це дарування нам Божого Милосердя, яке випереджає час суду і покарання. Ось на цю пропозицію варто відповідати завжди.

 

За матеріалами: deon.pl

Папа: Не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію!

Папа: Не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію!

Про Марію, як знак надії для людства, а також про есхатологічні образи Богородиці і Церкви з книги Одкровення говорив під час проповіді Папа Франциск. Месу в урочистість Внебовзяття він відправив у храмі св.Томи з Вілланови у Кастель Гандольфо, куди прибув на один день.

У проповіді Святіший Отець звернувся до ІІ Ватиканського Собору, а саме до розділів догматичної Конституції про Церкву, присвячених Богородиці. Зокрема, в 59-му пункті читаємо: «Непорочна Діва, збережена від усякої плями первородного гріха, закінчивши перебіг Свого земного життя, була взята до небесної слави з тілом і душею і прославлена Господом як Цариця всесвіту», а 68-ий пункт зазначає, що «Мати Ісуса, як прославлена у небі з тілом і душею, є образом і первістком Церкви, яка повинна мати своє довершення в майбутньому житті, так і на цій землі сяє як знамення впевненої надії та утіхи для Божого Люду на його шляху, аж поки не прийде день Господній».

«У світлі цього прекрасного образу нашої Матері, – сказав Папа Франциск, – можемо розглянути зміст біблійних читань, зосереджуючись на трьох словах: боротьба, воскресіння, надія.

Першим читанням був уривок з Книги Одкровення, який представляє боротьбу між жінкою та драконом. Жінка, за словами Святішого Отця, представляє Церкву, з одного боку прославлену та тріумфуючу, а з другого – ще у болях. І такою, насправді, є Церква: якщо на Небі вона бере участь у славі свого Господа, то в історії постійно переживає випробування та виклики. І в цій боротьбі Марія ніколи не залишає Христових учнів – Мати Христа і Мати Церкви є завжди з нами. У певному сенсі, Вона поділяє цей подвійний стан. Вона, очевидно, назавжди ввійшла в славу Небес, але це не означає, що Вона від нас віддалена. Навпаки, Марія нас супроводить, підтримує християн у боротьбі із силами зла. «Молитва разом з Марією, – наголосив Папа, – зокрема Розарій, має вимір боротьби. Це молитва, яка підтримує у боротьбі проти лукавого та його спільників».

У другому читанні (з Першого послання святого Павла Апостола до Корінтян) йдеться про воскресіння. Святий апостол наполягає на тому, що бути християнином означає вірити, що Христос насправді воскрес із мертвих. Святіший Отець наголосив, що вся наша віра ґрунтується на цій фундаментальній істині, що не є тільки ідеєю, але подією. Також і Внебовзяття Пречистої Діви Марії з тілом і душею вписується у Христове Воскресіння. Людська природа Матері «залучена» Сином у Її переході через смерть. Ісус назавжди увійшов у вічне життя разом з Своєю людською природою, яку отримав від Марії. І так само Вона, Мати, яка вірно слідувала за Ним протягом усього життя, слідувала за Ним серцем, увійшла з Ним у вічне життя, яке називаємо також і небом, Раєм, Домом Отця.

«Також і Марії зазнала мучеництва хреста: мучеництво Свого серця, мучеництво душі. Вона дуже страждала у Своєму серці, коли Ісус страждав на хресті. – сказав Папа. – Страждання Сина Вона пережила до глибини душі. Вона була повністю з Ним з’єднана у смерті і тому отримала дар воскресіння. Христос – первісток воскреслих, і Марія – первісток відкуплених, перша із тих, що належать Христові. Вона – наша Мати, але може сказати, що також наша Представниця, наша Сестра».

Святіший Отець також зупинився на слові надія, яке пропонує читання Євангелії від святого Луки. Папа підкреслив, що надія – це чеснота тих, хто переживаючи конфлікт, щоденну боротьбу між життям і смертю, між добром і злом, вірить у Христове Воскресіння, у перемогу Любові. Magnificat (Пісня Богородиці) – це пісня надії, пісня Божого люду, який прямує історією. Це пісня багатьох святих, деяких відомих, інших, дуже багатьох, незнаних, але добре відомих Богові: матерів, батьків, катехитів, місіонерів, священиків сестер-монахинь, молоді, також і дітей, дідусів, бабусь, які вийшли назустріч життєвій боротьбі, несучи у серці надію незнаних і покірних.

Папа сказав: «Величає душа моє Господа» – також і сьогодні співає Церква і співає в кожній частині світу. Цей гімн особливо потужний там, де сьогодні Христове Тіло зазнає страждань. Де є хрест, там також і для нас, християн, існує надія. Завжди. Якщо не маємо надії, ми не є християнами. Тому, – наголосив Святіший Отець, – я люблю повторювати: не дозволяйте, щоб у вас вкрали надію, щоб у нас не вкрали надію, бо ця сила є благодаттю, Божим даром, який провадить вперед, вдивляючись у Небо. Там є завжди Марія, близька до тих спільнот і тих наших братів, крокуючи з ними, страждає з ними, і разом з ними співає Magnificat надії.

За матеріалами: Радіо Ватикан

 

Папа Франциск: Християнин – це людина радості

27.06.13 18:57 / Рубрика: Новини

 

Папа Франциск

 

Є люди, які надягають маску християн і грішать, або живуть дуже поверховним життям чи відзначаються надмірною негнучкістю, забуваючи, таким чином, про те, що справжній християнин – це людина радості, яка опирає свою віру на скелі Христа. Це була одна із головних думок, над якими Святіший Отець Франциск запропонував призадуматись присутнім на Святій Месі у каплиці ватиканської резиденції «Дім Святої Марти» у четвер 26 червня.

 

Того дня з Папою співслужив кардинал Раймунду Дамасену Ассіс, Архиєпископ Апаресіди у Бразилії, а також інші єпископи та священики. В Євхаристійному богослуженні взяли участь представники Медичної Служби Апостольської Столиці, на чолі з їхнім директором та особистим лікарем Вселенського Архиєрея, доктором Патріціо Поліскою.

 

У своїй проповіді Папа звернув увагу на дві крайності у християнському житті: часто християни є або суворими і сумними, або радісними, але без розуміння ідеї християнської радості. А також, аналізуючи історію християнства, можна сказати, що існували два типи християн: «християни слів», тобто ті, які лише говорять «Господи Господи», і «християни вчинків», які своєю поведінкою дають свідчення своїх християнських переконань.

 

Єпископ Риму, коментуючи біблійний уривок з Євангелії від Матея, який був прочитаний того дня під час Святої Меси, наголосив, що завжди існувала спокуса жити наше християнство поза скалою, якою є сам Христос, тобто будувати своє життя на чомусь іншому, а не на міцній основі, на Господі Ісусі. Лише тоді, коли будуємо своє життя на надійній скелі, на Ісусі, то навіть, як випаде сильний дощ, розлиються потоки і подують сильні вітри, той дім встоїться. На жаль, сказав Папа, в минулому, а також й у наші дні, є чимало християн лише на словах, які впадають у спокусу будувати своє християнське життя без Христа.

 

Придивляючись ближче тим «християнам слів», які лише на словах є учнями Ісуса, Єпископ Риму вказав на деякі їхні характеристики. Він наголосив, що є два зразки таких християн. Перші – це ті, які замість любити скелю, тобто Ісуса Христа, люблять лише гарні слова, а тому залишаються лише на поверхні християнського життя, як слід не занурюючись у нього. Вони є гностиками наших днів. Інший зразок – це суворі і сумні християни, які, як пожартував Святіший Отець, завжди дивляться у підлогу. Вони вважають, що бути християнином, вимагає жити у постійній жалобі. Вселенський Архиєрей наголосив, що у наш час є досить багато таких християн, але вони не є справжніми християнами, вони лише надягають маску християн. «Вони не знають, Ким є Господь, не знають, що це є скеля, не є вільними християнами. І, говорячи дещо простіше, вони не мають радості».

 

Той перший зразок християн, про яких ми говорили, можна охарактеризувати певною веселістю, але вона є лише поверховною. Натомість другий зразок відзначається «безперервним похоронним чуванням», не усвідомлюючи, чим є християнська радість і не вміючи втішатись життям, яке нам подарував Господь, оскільки не вміють говорити із Спасителем. Вони не відчувають себе на Христі, як на міцній скелі, і не лише не є радісними, але й не є вільними. Як бачимо, одні є в’язнями поверховності, а другі є в’язнями суворості. В житті таких людей Святий Дух, Який вчиняє особу вільною, не знаходить місця. А на закінчення Папа підкреслив, що Господь запрошує нас будувати наше християнське життя на Ньому, на скелі, на тому, що дає нам свободу і радість.

 

За матеріалами: Радіо Ватикан

 

 

 

Церква. Скликати чи народити?

Багато вірян пам’ятають піднесений дух кінця 1980-х – початку 1990-х років. Тоді (на тлі турбот про дефіцитні товари, виснажливих черг і дихання на ладан тодішньої форми суспільного ладу) «дозвіл» – як це називали – ходити до храмів був сприйнятий як довго-довго очікуване полегшення.

Це полегшення, якого багато віруючих не дочекалися. Одні до нього ставилися (й досі ставляться) з глибоко вкоріненою підозрою і воліють не похвалятися, що до якогось там храму ходили, пам’ятаючи, яку ціну в кар’єрі треба було раніше за це платити, які сімейні та внутрішні компроміси допускати. Інші – з байдужістю або відчуттям якогось мінімального задоволення помічають у середніх рядах святинь декількох посивілих, часто вже колишніх працівників… бюджетної сфери, які колись по Великодніх та Різдвяних святах стояли перед храмами, не пускаючи туди вірних, особливо дітей, а в інші дні «заохочували» цих же школярів долучатися до неуникних тоді молодіжних організацій. Батьків же цих дітей «обдаровували своєю увагою» більш солідні колеги із бюджетної сфери, які з улесливо-дружнім виглядом, але витомлюючи душу тривогами і безсонням, заохочували до «співпраці на благо Родіни» і легенько нагадували, що пам’ятають про кожного…

На щастя, Господь милосердний, і для кожного в Церкві знайдеться місце в середньому ряду. Як для св. Павла. А крім того, можна розраховувати на все ще чималі організаторські здібності колишніх працівників та їхній творчий потенціал. Та й слава Богу. Побільше б колишніх (і теперішніх) наверталося…

Даруйте за довгий відступ. Отже, початок 1990-х знаменувався пожвавленням релігійного життя. Багато людей щиро навернулися і стали практикуючими християнами. Здавалося, виникла позитивна тенденція поступового збільшення кількості недільних прихожан… Так, виникла, але незадовго стала спадати. Якогось особливого входження «мас» до Церкви не відбулося. А тепер ми вже не один рік молимося за упокій тих душ, чиїми молитвами та незламністю Церква вижила в роки гонінь. Їх уже немає. І демографічна статистика не свідчить про збільшення християн. Кількість парафіян зменшується.

Що ж робити? Навколо повно-повнісінько людей, які не належать до жодного віросповідання. І починати належати до якогось конкретного, схоже, не квапляться. Для них, а скоріше для їхньої уяви, вимоги Церкви – заповіді – є нездоланним бар’єром.

Так. Ми помічаємо, що час від часу – причому більше по містах, ніж у селі, й нерідко більше на Сході держави, – на катехизах для дорослих або парафіяльних зустрічах з’являються люди, які за чимось тужать і чогось шукають, яким погано, вони не можуть виповзти зі своїх життєвих помилок (або помилок своїх найближчих). Вони мають певний духовний досвід і хочуть більшого. Більшого – згідно зі своєю, часто далекою від віри, уявою. І тому кожна наступна знайдена ними і відвідана Церква або спільнота – це черговий перехідний етап. Наступний і наступний. Знову і знову. Бо коли закінчується приємний захват від «справжньої віри» і «твердого пристанища», коли врешті Господь добирається до їхнього нутра і намагається загоїти й упорядкувати – нерідко болісно – згниле нутро, то така людина (часто не знаходячи, ба й не шукаючи належної підтримки та духовного керівництва) не має сили вистояти. Отож вирушає на пошуки наступної «справжньої віри» – або, ще гірше, повертається до старого життя, дозволяючи повернутися старому бісу з його ще паскуднішими дружками…

Схоже, якогось масового й ефективного, на короткотривалу перспективу, методу зібрання – «скликання» Церкви (яка є скликаною спільнотою: ecclesia – від грецького ек-калейн, скликати) ми поки не спостерігаємо. Не втратити б того, що є!

То що ж робити, коли не дуже то й виходить Церкву скликати? Може, ефективнішим було би її… народити. У дослівному значенні. Народжуючи дітей. Це – один із найконкретніших способів примноження вірних. Точніше кажучи, не так народжувати дітей спеціально на благо Церкви і Батьківщини, як не чинити Господові перешкод.

Тут би важливе місце посіло відповідне душпастирство. Може, навіть не якесь спеціалізоване, а просто сам факт, що священник (насамперед, але не тільки він) міг би звертати на це пильнішу увагу, додаючи впевненості, що Господь – це Бог, який дає життя, і постійно й сумлінно піклується про нього на землі, а не тільки «потім, у небі». І що наступна – третя, четверта, п’ята дитина – це особливе Господнє благословення, а не патологія.

Тема багатодітності та невід’ємні від неї теми віри, егоїзму, радості, стереотипів, покликання, тягарів, – це окремі теми. Тема виховання, і виховання до віри, – теж. Може, якось вдасться до них повернутися. Зараз же варто підкреслити простий зв,язок: Церкви, навіть уже в короткостроковій перспективі, не буде, якщо в ній не народжуватимуться діти. Якщо ваш настоятель у переддень Нового Року зачитує парафіяльну статистику про кількість шлюбів, хрещень і поховань за рік, то це можна виразно помітити.

Мені важко говорити про кількості та пропорції, але здається, що в наші дні в Україні уже не бракує християн, освічених духовно та інтелектуально. Доказом цього можуть бути різні релігійні заклади, заходи, ініціативи, реколекції, засоби масової інформації, групи та спільноти – як нові, так і перевірені часом. Є багато людей, особливо молодих, які – так би мовити – якісно шукають Бога і ревно дбають про своє внутрішнє життя. І, може, тепер настав час, щоби ті духовно небайдужі сім’ї, яким є що сказати своїм дітям про Христа, наважились і зробили крок до прийняття чергової дитини.

Я вже чую голоси нарікання (може, як прихований докір сумління?): «Ага. Треба спочатку нівроку заробляти… Це не в нашій країні… А що з жахливою втомою? А де міститися? Легко собі патякати по клавіатурі…» Голоси про некомпетенцію автора щодо висновків і хихотіння про доцільність целібату… Тільки, на щастя, все, написане тут про ризик віддатися Господу, довіру Церкві й народження наступної дитини, – не інтелектуальна конструкція. Це помічений досвід. Є сім’ї, в Україні, які надзвичайно скромно заробляють, яким тісно на їхній «житловій площі», які хворіють, втомлюються і бояться за завтрашній день, але ніколи не шкодують про рішення прийняти наступного сина або дочку (Марію, Марту, Марію, Яна, Єву, Софію, Августина, Вікторію, Рафаїла, Єфрема, Олександру, Аліну, Анну, Августина, Дениса, Юлю, Артема, та інших, які ще будуть названі…). Господь їм виразно допомагає. Це також видно. І їхні діти – це точно майбутнє Церкви. Просто хотілося б, щоб цього майбутнього було якомога більше…


Щоб ви хотіли почути під час проповіді в церкві…

 

21.06.201311:45 Kateryna
Katrashchuk
Нещодавно інтернет сколихнула стаття отця про гріхи, які майже ніколи не почуєш під час сповіді. Коли прочитала її, а пізніше і так звану другу частину, то була в захваті не стільки від того, що почерпнула щось нове, а більше від відваги отця писати про такі речі. Це стало своєрідним поштовхом написати про те, що давно болить.

Подобається
3

Отож, я є парафіянкою УГКЦ більше, ніж 16 років. Спершу ходила до церкви, бо бабця заставляли, а вже з віком почала розуміти певні ланки віри, щось глибше і духовне. Щось, без чого не можна дихати. Напевно твердо можу сказати, що ще донедавна сприймала віру дещо романтично, і лише тепер із розумом. Можливо саме цей романтизм не дозволяв раніше покритикувати священиків.

І так… я не сприймаю проповіді, коли отець переказує Євангеліє, чи говорить про наболілі речі глибоко духовно, що для звичайної смертної особи, яка не має богословської освіти, є просто незрозумілими і виглядають поверхнево. Кажуть, що незнання не звільняє від відповідальності, та все ж часто люди справді  не розуміють певних моральних речей, з якими зустрічаються, чи можливо про це не знають і священнослужителі?

Для прикладу, часто можна почути про цінний дар життя, але я ніколи не чула у церкві під час проповіді про методи контрацепції, про недопустимість використання презервативів християнськими парами, контрацептивних таблеток, про перерваний статевий акт чи внутрішньоматкові засоби («спіраль»), не говорячи вже про хірургічні способи, такі як перев’язування маткових труб чи перетинання (клемування) сім’явиносних проток. Погоджуюсь, що питання статевості людини завжди були і залишаються делікатними, та все ж, я ніколи не чула про заборону мастурбування, гомосексуалізм.

Дуже часто у церкві говориться про любов до ближнього чи у сім’ї. Найбільше поняття, найцікавіше і найширше – та що ми про нього знаєм?!  Я ніколи не чула під час проповіді про пожертвування частинки себе для ближнього, наприклад, про донорство крові, що є величезною проблемою в Україні чи про добровільне, без матеріальної вигоди, дарування органів.

Я ніколи не чула про любов до свого тіла, про неврегульоване харчування та сон, про 5 чашок кави на день, про куріння. Зрештою, рідко можна було почути про застереження на час святкування Великих Свят щодо кількості алкоголю. Я ніколи не чула про безпеку на дорозі, про використання ременя чи шолома, надмірну швидкість.

Оглядаючись на свої студентські роки, жалію, що ніколи не чула про обов’язки на кожному етапі життя. Про те, що не можна списувати, пропускати заняття, зрештою давати хабарі, в якому вигляді вони б не були (гроші чи так звані «кульочки»). Я рідко чула про цінність часу: про багатогодинне сидіння в інтернеті, соціальних мережах, захоплення серіалами. Не чула про марнотратство у нічних клубах чи на відпочинку.

Чомусь так рідко порушуються питання екології: я не знаю чи можна купувати ялинку перед святами, використовувати пластиковий посуд, про економію води і т. д…

Є багато речей, які, можливо, треба самому пізнавати. Але людина часто в таких питаннях, не побоюсь цього слова, є лінивою. Часом її треба підштовхнути шукати відповіді. І допоки церква, принаймі на теренах Галичини, є свого роду авторитетом, то кому як не священнослужителям просвічувати народ у моральній стороні вищезазначених питань?!

Фото: picasaweb.google.com

Про гріхи, які майже ніколи не почуєш у сповідальниці

Продовження теми гріхів, про які майже ніколи не почуєш у сповідальниці

Зшестя Святого Духа

Ватага неписемних, безмовних та боязливих рибалок сколихнула увесь світ. Увесь світ став на дибки – cвіт змінився докорінно, навіть час змінився. Через страшні гоніння вони ширили Євангеліє.
“…. зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр.11.33-38).
Ця ватага перейшла півсвіту і переконала сотні народів у тому, що Розіп’ятий і Воскреслий Господь їхній Бог. Іди переконай когось зараз хоча б у тому, що чорне це не біле.
Раціонально зваживши все, приходиш до висновку – це неймовірно і неможливо! Ні бословської освіти, ні засобів комунікації, ні транспорту, ні логістики (для траспортування конспектів, посібників і літератури), та ще й гоніння! Це справді неможливо! Раціонально неможливо…

Але неможливе для людини – можливе для Бога!

“… Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жодне тіло….”
(1 до Коринтян 1:27-29)
—————————————————
Благодать Святого Духа здатна докорінно змінити світ – це доведено нашим святом.
Бог, Творець світу, змінює цілі країни, народи, племена, всесвіт – вони знаходять прихисток у Благодаті Христа.
Бог змінив Савла на Павла, сотника Лонгіна і Севастійського воїна з мучителів на мучеників.
Переконаний, ціллю Бога є не країни, народи, чи племена. Ціллю Бога і найдорожчим Його надбанням є людина…
Цінуймо це, друзі. Адже ми все ще люди…
Зі святом прийняття Скарбу, друзі! З П’ятидесятницею вас!

Чому жінки?

19.05.13 10:44 / Рубрика: Думка з приводу

Ольга Чигиринська

 

Ольга ЧигиринськаНа мою думку, відповідаючи на запитання «Чому в Церкві так багато жінок?», потрібно звернутися до тих часів, коли учні, злякавшись, порозбігалися від Ісуса, і тільки жінки залишилися з Ним поруч на Хресній Дорозі.

 

Для жінки Ісус, окрім усього іншого, ще й Мужчина. Можливо, усвідомлення цього факту й примусило чоловіків ревнувати, а з ревнощів вигадувати всілякі дурниці на кшталт «народної етимології» слова femina від fide minima, «маловірна». Конкуренція з Сином Божим – справа абсолютно безнадійна, отож простіше оголосити, що в жінок і віра – не віра, а так собі забавка, знічев’я. От у нас, чоловіків, віра – то вже віра, огого, міцна, сильна й вільна від усіляких сексуальних конотацій.

 

На це навіть згадувати не хочеться, що коли говорити про жіноче начало як про начало пасивне, а про чоловіче – як про активне, то кожна людська душа (і чоловіча теж) перед Богом – жінка. Про це нагадувати так само неохота (бо речі очевидні), як і про те, чи гріховні ці сексуальні конотації самі по собі – якщо взяти до уваги, що людська сексуальність більша за ліжко, як життя більше від їжі, а тіло – одежі. Ісус був Мужчиною в кожну мить свого життя, і мужчиною привабливим, якщо вже Він стількох притягнув і продовжує притягувати, і Тіло Христове – це тіло чоловіка. А якщо у когось з’являється, гм, питання «ну і хто я після цього?», то це його особисті труднощі.

 

Однак справа не тільки в цьому. Дивлячись на історію християнства крізь століття, неможливо не побачити, що до Господа тягнулися насамперед люди несамодостатні, причому ті, хто цю несамодостатність відчував гостро: всілякі там грішники, митарі, бідняки, ну й жінки. Традиційно-релігійні люди на це все носа морщили, достоту як Симон-фарисей, та й узагалі серед рабинів не було прийнято навчати жінок чого-небудь, і так обійдуться.

 

 

 

Ісуса складно назвати феміністом (зарівно як і антифеміністом). У Нього немає спеціального вчення про становище жінки в суспільстві, як немає і взагалі ніяких соціальних концепцій. Є тільки один момент, вельми промовистий: той вечір у домі Марти й Марії.

 

А коли вони подорожували і Він cам увійшов до якогось села, то одна жінка на ім’я Марта прийняла Його. Мала вона сестру, котра звалася Марією, яка, сівши біля ніг Господа, слухала Його слова. А Марта клопоталася різним приготуванням; тож спинившись, сказала: «Господи, чи Тобі байдуже, що моя сестра залишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». У відповідь Господь сказав їй: «Марто, Марто, ти журишся і клопочешся багато чим, а потрібне – одне. Марія ж вибрала кращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк 10, 38-42).

 

Замислімося над цим моментом. Марта «правильно» розуміє місце жінки в патріархальному світі. Вона готує великий стіл, який, на її думку, личить приготувати для прийому такого гостя, як наш Господь, – і, судячи з усього, не цікавиться тим, чого Він сам насправді хоче, адже у патріархальному світі жінка зобов’язана вгадувати бажання чоловіка. І тут раптом не склалося! Виявилося, що Ісус зовсім не бажає, аби Його бажання вгадувано. Він не просить, щоб Його пригощали. Він просить, щоб Його вислухали. Якби Він вважав, що місце жінки – на кухні, то Він би, звичайно, погнав туди й Марію. Але Він не вважав, що місце Марії – там, і не вважав, що там – місце Марти. Він хотів бачити обох своїми ученицями, а не куховарками чи офіціантками. Він не розводить теревенів про рівність чоловіка і жінки: Він просто каже, що жінка, яка приєдналася до Його учнів, вибрала кращу частку. Він не нарікає на подвійні стандарти при розгляді чоловічого та жіночого перелюбства: Він просто запитує у самозваних каменувателів, хто тут без гріха.

 

Якби Ісус вважав, що місце жінки – на кухні, то Він би, звичайно, погнав туди й Марію. Але Він не вважав, що місце Марії – там, і не вважав, що там – місце Марти

 

Упродовж цілого Євангелія Він поводиться з жінками з чарівливою прямотою, немовби й не помічаючи, що перед Ним – жінки. Він не намагається говорити «повільніше і зрозуміліше» спеціально для них, але при цьому й туману не напускає. Він не кривиться при вигляді жінок, які «збочили зі шляху», але й не сповнюється сентиментальності. Найдовший діалог в усіх Євангеліях Ісус провадить саме з такою жінкою, самарянкою. І саме їй, якій порядний юдей слова би не сказав з двох причин (бо вона самарянка, майже язичниця, і ще й грішниця), – саме цій жінці Ісус говорить про поклоніння Богові «в дусі та істині». І Він не вимагає «мовчати і слухати», навпаки: Він хоче, щоб вона пішла і всім розповіла, Хто саме прийшов до їхнього міста і чекає біля криниці.

 

Тож не дивно, що жінки, відчуваючи з боку інших чоловіків постійну готовність засудити, висміяти або принаймні спуститися на мить з позиції хазяїна життя, настановити рабиню на шлях істинний і знову стати хазяїном, – тягнулися до Того, Хто був і з ними, і з чоловіками однаковою мірою рівний, чесний та відвертий. І не тільки за життя. Тому що, на жаль, у питанні чоловіків і жінок Його учні виявилися поганими учнями, поганими послідовниками Христа. Їм забракло мужності. І до сих пір бракує.

 

CREDO №2 (126), 2012